84. Підозри щодо кота

Село вже поволі засинало в теплі літнього вечора: з хат на околицях долинали останні дзявкітання галок, з бабиних садиб доносився запах запашних пиріжків, а над тишею ставка просто неба спускалися рожеві хмаринки. У цьому затишному куточку, під розлогим крилом старого дуба, зібралися четверо допитливих друзів — Максим, Соломія, Тимко й Іван — разом зі своїм незамінним напарником, котом Бубликом.

Усі сиділи навколішки, немов учасники таємного клубу розслідувачів: Соломія з блокнотом у руках акуратно креслила останні нотатки, Тимко гриз сухе стебло, а Іван декілька разів перевірив, чи не заснув хто з них. Максим же мовчки дивився на Бублика, який, розкинувшись на корінні дуба, ніжно вилизував свою лапку. Було в котовому вигляді щось надзвичайно урочисте, ніби він чекав слушного моменту, щоб розкрити найважливішу таємницю.

Нарешті Максим тихо урвав купку розмов і звернувся до товаришів:

— Ви помітили? — прошепотів він так, щоб не злякати нічну тишу. — Бублик завжди з’являвся в потрібну мить.

Соломія підняла голову і усміхнулася в напівморок місячного світла:

— Він перший знайшов копитні сліди біля хліва… а потім і поруч із ставком, — додала вона, пригадуючи, як котяча мусяча лапка по грудці землі вивела їх до загадкового мішка в покинутій хатині.

Тимко, який тієї ночі відчайдушно хапався за край стежки, щоб не шмигнути носом у пилюку, пригадував:

— І коли нам здалося, що ми заблукали в лабіринті полів — він несподівано простежив стежечку, що вела до фермерського сараю!

— Саме так, — тихо погодився Іван, хилячись уперед, ніби хотів зловити кітяче мерехтіння в його очах. — І зникав у найнапруженіші моменти — залишав нас сам на сам із проблемою…

Діти трохи замовкли й уважно подивилися на Бублика. Той якраз упіймав останній комариний дзижчання й розв’язав зіниці у світломісяці. Здавалося, ніби він вимірює їхні думки, мов справжній розумний агент котячого бюро.

— Може, — мовив Максим урочисто, — він не просто наш домашній улюбленець. Може, це справжній Агент Бюро Котячих Розслідувань!

Соломія тихенько засміялася:

— Або ж найуважніший в селі кіт, якого баба Варвара пестить о шостій ранку, і він усе чує з вікна…

— Усе одно… — замислено промовив Іван, — він з’являвся в той самий момент, коли нам доводилося збирати останні сили. І десь пропадав, коли небезпека відступала.

— Ніби справжній професіонал, — погодився Тимко, уже не так упевнено, але щиро.

Бублик, не змінюючи своєї пози під дубом, повільно підняв голову. В його янтарних очах промайнув спокій і… легка посмішка, неначе котяча таємниця, яку поки що не слід відкривати.

— Він усе чув, — прошепотів Максим мовчазним шифром.

— І десь там, у глибині свого котячого серця, — продовжив Тимко, — він точно знає більше, ніж будь-хто інший.

Ще мить діти сиділи в тиші, милуючись неспішним рухом гілок і тихим шелестом нічних кущів. І лише Бублик, із гідністю справжнього начальника, струсив із лапи останню частину пилу, рвучко простягнув спину й, неначе на знак закінчення таємної ради, легко вистрибнув на гілку, поглянув на друзів і, тихо замуркотівши, зник вночі.

Діти переглянулися, і в їхніх усмішках мерехтіла радість загадки: справжнє розслідування могло закінчитись, але пригода з котячим агентом тривала. І кожен із них знав: коли наступного разу виникне таємниця — Бублик обов’язково знайде правильну стежку.