83. Спокій після бурі

Село поверталося до звичного життя.

Сонце лагідно світило крізь молоде листя, а теплий вітер ніс аромат свіжоскошеної трави. Над дахами хат ліниво літали ластівки, на базарчику хтось уже сварився через цибулю, а в клубі знову репетирували пісні до свята села.

У дворі баби Марії корова Галя стояла біля годівниці і з повним задоволенням пережовувала траву. Вона виглядала спокійною, наче взагалі ніколи не зникала, і лише її дещо лукавий погляд натякав: вона все пам’ятає.

Баба Марія ходила туди-сюди, бурчала на Степана й Василя, які вже копали їй город — повільно, зі зітханнями, але старанно. Вони не сперечались, бо розуміли: могли втратити значно більше, ніж лише репутацію.

А тим часом четверо друзів сиділи під старим дубом біля ставка — їхньою традиційною штаб-квартирою.

Вони мовчали.

Просто сиділи.

Після всього, що сталося — перегони, втечі, борошно в обличчя злочинців, викрадений кіт, таємничі записки, нічні вилазки на кладовище — вони нарешті дозволили собі нічого не робити.

І тиша цього ранку була не порожньою — вона була наповнена.

Соломія тримала на колінах свій блокнот, але не писала.

Іван, впершись спиною в стовбур дуба, намагався не заснути.

Тимко повільно жував цукерку, яку хтось із бабусь дав йому «за хоробрість».

Максим сидів, обійнявши коліна, і дивився на воду. Глибоко. Зосереджено. Але без тривоги. Вперше за довгий час — без тривоги.

А поруч, на лавці, витягнувшись у найдовшу смугасту ковбасу, лежав Бублик.

Кіт з вигляду відпочивав: очі напівприкриті, лапа час від часу смикалася уві сні, вуса ледве тремтіли.

Але це тільки здавалося.

Бо жовті очі Бублика час від часу відкривалися.

І кожного разу, коли він кліпав — здавалось, що він уже щось підозрює.

Що десь — за обрієм, за тим старим мостом, чи біля покинутої ферми — вже народжується нова таємниця.

А значить — нове розслідування не за горами.

Але це буде завтра.

Сьогодні — спокій.

Сьогодні — заслужений відпочинок.

Сьогодні — день, коли село Шпилі знову дихає рівно.