80. Нові підозри

Село Шпилі того ранку нагадувало справжню казку Редьярда Кіплінга: невеликі хатини, яскраві, немов гостинці, зелена трава мерехтіла під росою, а у повітрі витав солодкуватий аромат пирогів і маминих страв. Центральна вулиця була мов десяток веселих вулицьок в одному: тут баба Марія влаштувала латексне гаряче молоко з корицею, тітка Варвара щедро роздавала свій легендарний яблучний пиріг, дід Петро розповідав байки про свої пригоди на колгоспному полі, а бурчливий, але привітний пан Степан пропонував мед з пасіки, так і мерехтів золотистим сяйвом.

Але найбільша подія була не в пирогах чи меді, а посеред площі: корова Галя, плямиста й горда, стояла з-поміж всього цього гомону мов королева — тієї самої Галі, яку діти лише вчора знайшли десь на чужому полі і рятували від лихих намірів.

Нервова радість усіх мешканців швидко перетворилася на щиру втіху. Люди обіймалися, сміялися, обговорювали, якщо комусь ще вчора не вірили, що діти — справжні маленькі детективи. Діти ж самі були оточені захопленими поглядами: Максим стояв на краю натовпу з чашкою вже остиглого чаю в руках, Соломія сперлася ліктем на стару колоду, Іван зійшов з гілля яблуні і похмуро спостерігав за веселощами, а Тимко — із щирим захватом — пропонував усім пироги, що лишилися.

Проте під цим святковим покривалом ховалося дещо інше: Максим мимоволі не відводив погляду від баби Марії. Вона стояла поряд із Галею, лагідно гладила корову по вилиці й шепотіла їй у вухо слова, які тільки вони двоє могли зрозуміти. Обличчя її було водночас радісним і заглибленим у думки.

— Ти знову щось виношуєш у голові? — прошепотіла Соломія, з’явившись поруч так тихо, ніби стала з тіні старого яблуневого дерева.

Максим похитав головою.

— Мені здається… щось не сходиться. Усі вважають, що баба Марія справді збиралася продати Галю. Але коли ми повернули її, вона нікому про це не сказала. Мовчала, ніби… ніби перевіряла нас.

Соломія придивилася до баби Марії. Та, ніби не помітивши натовпу, продовжувала говорити з коровою, її губи ледь рухалися.

— Можливо, вона не хотіла викликати осуд. У нас же люди за словом в кишеню не лізуть…

— Ні, — тихо промовив Максим. — вона не така. Вона завжди відверта. Якщо було б потрібно, то сказала б нам прямо.

Соломія кивнула. У її очах появився той самий блиск, що буває в справжніх шукачів пригод.

— Ходімо до неї.

— Саме так.

Вони прошмигнули крізь натовп, діти нахилилися до баби Марії, а корова спокійно підвела голову, немов вітаючи їх.

— Бабо Маріє, — почав Максим спокійно, але з тим авторитетом, що властивий тільки справжнім детективам, — скажіть нам, будь ласка: ви справді збиралися продати Галю?

Жінка затнулася, повільно обминула поглядом діти й глибоко зітхнула.

— Хто вам таке сказав? — її голос звучав лагідно, але в ньому відчувалася внутрішня боротьба.

— Степан і Василь, — промовила Соломія. — Вони казали, що чули вашу розмову з якимось чоловіком.

Баба Марія спочатку не відводила очей, а потім, ніби вирішивши відкрити свою душу, легко кивнула.

— Ну що ж… Я не збиралася продавати Галі. Я мусила знайти для неї ветеринара. Останні дні вона була не в собі, і я боялася, що без кваліфікованої допомоги вона може захворіти. У нас у селі немає свого фахівця, тож я домовилася з чужим… а Степан із Василем не зрозуміли, про що йшла мова, й вирішили, що корову продають.

Діти переглянулися: тепер усе стало на свої місця. Вони вирушили рятувати не худобу, а життя корови, й лише завдяки своїй завзятості й безстрашності більше нічого не втратили.

Соломія посміхнулася.

— Тепер усе ясно. Дякуємо, бабо Маріє.

І коли діти повернулися до товариства, яке вже вирувало ще голосніше, Королева Галя знову опинилася серед людей, які її любили. Здавалося, справді збулося диво: маленькі слідопити показали всім, що правда часто буває прихована там, де її найменше очікують, а відважні серця здатні розв’язати будь-яку таємницю — навіть у самому звичайному сільському житті.