79. Святкове завершення… чи ні?

Село Шпилі того дня нагадувало величезний вулик: серед старих дерев на подвір’ї баби Марії гомоніли люди, дзвеніли чашки, на столах з’явилися домашні пироги, а над усім цим завис аромат свіжозавареного чаю. Діти бігали поміж яблунями, зриваючи недоспілі плоди, баба Варвара розливала гостям напої й підморгувала: «Смачний пиріжок гарантує успіх будь-якій операції!» А дід Петро, ситий гордістю, розповідав про свої пригоди, мовляв, колись він рятував цілі отари овець від вивертих заєць, а тепер є в кого вчитися справжнім детективам.

— Оце так пригода, — вигукував сусід Іван зі сміхом. — Корова повтікала й її знайшли діти!

Усе село свято відзначало незвичайне «повернення королеви» — тому що для кожного в Шпилях Галя була не просто коровою, а справжньою королевою двору. Її плямисте тіло, випрямлені вуха й лагідні очі викликали щиру ніжність у всіх, хто її знав.

Та серед цієї загальної радості Максим стояв осторонь, під старою грушею, що рясно вкрилася навколо лавка. У руках в нього була чашка чаю, який уже давно охолов, але він не квапився зробити ані глотка. Його погляд був прикутим до баби Марії, яка, притулившись до своєї корови, ніжно торкалася до її бічка і шепотіла щось майже пошепки.

Соломія підійшла до нього, не промовивши ані слова, і присіла на лавку поруч.

— Знову занурився в роздуми? — тихо запитала вона, помічаючи відтінок неспокою на його обличчі.

Максим зітхнув.

— Мені здається… — він провів долонею по волоссю, наче змахуючи пилюку надто яскравих емоцій, — що баба Марія не зовсім чесна з нами була.

Соломія підхилила брову.

— У сенсі?

— Вона цілий тиждень говорила про те, що «Галю треба віддати»… але не пояснювала, куди й навіщо. А коли ми повернули корову — вона відразу розплакалася від радості, ніби не чекала, що ми дійдемо до кінця. Ніби це було випробування.

Соломія похитала головою й обережно простягнула руку до його плеча:

— Ти не допускаєш, що вона просто переживала? Може, боялася зізнатися у власному сум’ятті?

Максим уважно подивився на неї.

— А якщо це була пастка? — тихо промовив він. — Уяви: вона каже «Продаю…», а ми — у реальної небезпеки й ризикуємо. І тільки коли бачить, що ми справді готові боротися за Галю — вона розкриває правду.

Соломія задумливо кивнула.

— То вона перевіряла нас? — запитала вона. — Мовляв, хто ця команда справжніх детективів?

Максим повільно нахилився, наповнений впевненістю:

— Думаю, так. І вони пройшли це випробування разом із нами.

У цей момент з-під лави, ніби за викликом, виповз Бублик. Його шерсть місцями була змазана борошном, а очі блищали так, ніби він саме розгадав найбільшу таємницю.

Кіт не квапився: він потягся, розтягнувши спину, і, облизавши вус, хитнув головою в бік баби Марії. У його погляді читалося: «Все йде за планом. Але ви ще нічого не знаєте.»

А діти, що підбігли позаду, помітили цю крамольну сцену, затремтіли й переглянулися, неначе обидва зрозуміли — попереду на них чекають нові загадки. І хоча село ще дружно святкувало, четверо друзів і їхній кіт знали: справжня історія починається там, де закінчуються всі відповіді.