77. Мотивація викрадачів

Натовп застиг, мов у казці перед появою чаклуна. Навіть вітру здалося боязко видати зайвий шелест між кронами яблунь. Кури завмерли на дахах, а гуси враз затихли на городі — мабуть, вони теж не вірили власним очам.

Тітка Ганна зупинилася, махнувши носовичком, і промовила так позірно невимушено, що всі одразу відчули, наскільки це було не “невимушено”:

— Ой, хлопці, навіщо ж вам це було потрібно?

Усі затамували подих, аж поки Степан, притиснувши руки до свого запиленого піджака, не прошепотів:

— Ми не хотіли її красти.

Максим покрутив головою, підняв брови і, ніби відпускаючи жарт, зауважив:

— Тоді що, вона прямо сама до вас прийшла — і попросила кавалок сіна?

Здивований Василь повільно розвів руками:

— Майже…

— Майже? — Соломія підійшла трохи ближче, наче знання цього “майже” могло зламати саму землю під ногами. — Що ще за “майже”?

Василь опустив очі, зітхнув — так важко, ніби хотів звільнити душу від тертя власного сумління:

— Ми… ми хотіли її врятувати.

Ці слова, прості та водночас люті, розлетілися по вулиці гудінням: “Врятувати? Від кого?!” — чулися окремі голоси.

Баба Марія, улюблена власниця корови, вийшла вперед, шарудячи фартухом:

— Врятувати? Від кого? — не сховавши болю, додала вона тихим, але прозорим голосом. — Вона моя королева! Навіть пісочок біля хліва носити могла б без ножних подряпин…

Степан підвівся так, наче його зречення власних намірів дотепер тяжіло над ним, мов камінь:

— Від тебе, — промовив він, ковтаючи слова, але не відводячи погляду.

Натовп ніби завмер — навіть мотузка, якою прив’язана була Галя вночі, здалася всім замовклою.

— Ти що, з глузду з’їхала?! — гукнула баба Марія, але гук проскочив крізь губи з тремтінням страху та образи.

— Ми бачили, як ти… — Степан стрепенувся, але вирішив говорити далі, у щирості якої сам лише вірив: — …як ти спілкувалася з дядьком Василем. Про “покупця”, “м’ясокомбінат”…

У натовпі здійнявся шум: “Не може бути!”, “Та це ж марево!”, “Хто ж таке вигадав?”

Баба Варвара схрестила руки, немов готуючись до великих роздумів:

— Маріє, щось тут не так…

— Це неправда! — баба Марія вибухнула кольором розпачу. — Я не казала нічого такого!

Але Василь перехопив її слова:

— Казала, Маріє. Я чув, як ти казала: “Не можу більше тримати її…” І тут же: “Знайду покупця!”

Люди штовхалися, хтось прикривав рот рукою, хтось стискав кулак, ніби ось-ось мав вирватися вперед. А дід Петро, що зазвичай сидів тихенько в останньому ряду приміщень, поволі підвівся, розправив краватку з вицвілого мережива і голосно сказала:

— Оце так причина!

Усе стало на мить зупиненим: вікна, що виблискували уранці, геранню на підвіконнях, навіть колеса возів, що зупинилися на роздоріжжі, ніби самі люди дали знак: “Опісля!”

Соломія кивнула:

— То виходить, ви хотіли її продати як шматок м’яса?

Василь сплющив губи, затулив очі рукою:

— Ми… не знали, як допомогти. Думали, ті гроші дадуть вам змогу… жити. Але це ненормально було б!

— Це жахливо! — вигукнула баба Варвара, вказуючи на землю. — Корова — жива істота! Не можна так гратися з життям!

Усі сумно кивнули. Навіть Галя нібито зробила крок уперед, піднісши голову й подивившись на свою власницю з розгубленими очима.

Максим неначе пірнув у тишу та хисткою ниткою витягнув усіх на світло допоміжного крику:

— Ми повернули її живою! І Бублика також! — підняв він голову, ніби вказуючи напрям: “Ось що означає дружба, відвага й справедливість!”

Натовп захоплено заплескав, хоча долоні торкалися один одного так ніжно, наче просили вибачення. Баба Марія схилилася до Галі, обійняла її м’ясисту шию, і корова тихенько, майже людським тоном пробурмотіла:

— Мууу...

І всі, хто став свідком цієї історії, зрозуміли, що жодні гроші, жодні плани зла, жодні хитрощі не переможуть — коли у серці пульсує справжнє, живе співчуття.