76. Зізнання, що шокують

Натовп мовчав так, наче за мить мав перетворитися на незворушний кам’яний пам’ятник. Усі погляди були прику́ті до Степана і Василя, а повітря тим часом тріпотіло від ранкового світла, що струменіло крізь високі плодові дерева й обливало селянську вулицю теплим, ніжним сяйвом. Кури надто здивовано застигли на дахах, щоб просто втікати, а Галя — сьогодні вже справжня героїня — стояла поруч із Максимом, тихо жуючи листок з вишні, ніби говорячи: «Дивіться, я жива, і це найголовніше!»

У цей момент тітка Ганна, яка весь час тримала в руках виправлену газету, мов осколок минулого, несподівано привернула до себе увагу. Вона лише знизала плечима, ніби хотіла сказати: «Ой леле, діточки мої, що ж ви наробили?», і тихим, але глухим голосом промовила:
— Ой, хлопці, навіщо ж вам це було потрібно?..
Її слова розійшлися від хат у поле, наче крихти хліба, які птахи збирають по землі. І в повітрі застиг той самий легкий осуд, який так уважно оглядав кожного з присутніх.

Незручна тиша затягнулася. Здавалося, хвилин двадцять ніхто не змигнув — ні діти, ні дорослі. Нарешті Степан розгледів, що тримає подаровану йому силу мовчання, сховавши очі за густою чолкою. Він виступив уперед, опустив плечі, наче всередині нього билася буря. І тоді, повільно, немов той, хто довго зважував кожне слово, промовив:
— Ми не хотіли її красти...

Максим тонко підняв брову, іронічно-дотепна усмішка погортнула дитяче обличчя, мов книжка з несподіваним продовженням:
— Тоді що, Галю запросили на чашку чаю? — запитав він із гримасою, ніби сам собі ставив кумедну загадку.

У натовпі пролунало легке хихикання. Але Серце вулиці — баба Марія — лише застогнала, німа від болю і здивування:
— Тоді що ж ви робили з моєю улюбленицею?

Плечі Степана здригнулися. Він подивився на бабу Марію з таким сумнівом, ніби хотів знайти в її очах вибачення, але натомість відповів так, що голос його, хоч і тихий, розірвав усю цю мовчанку:
— Ми хотіли її врятувати… від тебе.

Сусідні садиби й городи ніби прислухалися: яблуні затихли, розпустивши надгробної тиші гілки, а гуси докоряюче крякнули, наче попереджуючи: «Гарно, дійшли до правди!»

— Врятувати? — поновила баба Марія, і кожне слово впало на землю з глухим дзвоном. — Від мене? — Її очі заповнились слізьми: обіди перепікала, корму на клуні вистачало, навіть вишень давала у дворі, аби тільки Галя була щаслива. Як можна врятувати корову від такого життя?

— Тому що… — Степан зібрав волю в кулак. — Я чув, як ти домовлялася з дядьком Василем: «Продаємо Галю на комбінат, а виручені гроші підкидаємо на ремонт хліва». Я сказав собі: «Ні, так не годиться. Я врятую корову!»

С мереживною ніжністю й одночасно затятою рішучістю баба Варвара вибухнула:
— Ви що, не розумієте? Ви дійсно хотіли перетворити Галю… на стейк?

— Ми… думали… — в голосі Степана пролунало відчуття каяття. — Ми думали, що це — єдиний вихід, щоб ти отримала гроші на ліки та на нову бричку…

Сльози баби Марії зронилися на землю, і в ту ж мить натовп уже не стояв осторонь: всі зрозуміли, що ця історія — не звичайний випадок зниклої худоби, а справжня драма, в якій добрі наміри та страх перед складнощами перетворилися на лихо.

Дід Петро, що здавна спостерігав за життям села зі свого розхитаного крісла, нарешті промовив із надривом:
— Оце так розв’язка! Це ж не просто злодії вкрали корову — це ж зрада, про яку завтра говоритиме вся Україна!

Усі затихли. Забули про гайки й сапки, про вулицю та про свої турботи. Навіть Галя тихо стояла, ніби відчувала вагу казенного моменту. І в це коротке, але незабутнє забулося все: лихо, яке могло статися, нижчі сентименти, помилки дорослих — бо все виявилося простіше за будь-які шахи: хто засумнівався, що добро та любов до живої істоти — наймогутніша зброя проти будь-яких темних намірів.