74. Правда серед людей

Перші сонячні промені лише почали торкатися верхівок старих лип, коли на головній вулиці Шпилів розгорнулося парадне повернення нашої зниклої корови Галини. Вона мчала, мов рись серед розпечених каменів, піднімаючи дрібні клубки пилюки, що яскраво сяяли в світлі ранкового сонця. Пласка голова виблискувала краплями роси, великі плями розпливалися в контрасті з чистою білизною, а хвіст, піднятий догори, хитався з притаманною їй гордістю.

Позаду Галини мчали четверо небайдужих — наші юні шпигуни: Максим, безстрашний лідер, що першим рвонув вперед; Соломія, котра звично тримала в руці свій блокнот і олівець, готові зафіксувати будь-яку підказку; Тимко, озброєний пляшечкою води (бо, як він сам казав, «найгірше у гонці — спрага») і ще якимось обгортком від пиріжка; і, нарешті, Іван, з обличчям, що поєднувало в собі азарт детектива і жах перед небаченим пригодами.

Але найцікавіше чекало попереду: прямо з-за старого дуба вилізли двоє дорослих — пасічник Степан, зі своїм звичним коміром на вітрі та ледь помітною тривогою в очах, і фермер Василь, який ледве втримувався на ногах, тестуючи їх міцність після зіткнення з Бубликом у нічному складі. Їхні обличчя були сумішшю обурення й відчаю, бо вони знали: усе їхнє хитромудре викрадення розвалилося, як старий ящик із борошном.

— Що це коїться?! — вибрикнула баба Марія, щойно випустивши з рук повну до країв миску молока. Скло масивно тріснуло об землю, а молоко розплескалося калюжкою, що підсвічувалася в перших променях сонця.

— Та чекайте! — закричала баба Варвара, махнувши мітлою так, ніби мала розтрощити злочинців ще до того, як вони втечуть.

Дід Петро, який зазвичай годинами сидів на лавці, несподівано підвівся. Його сиві вуса затремтіли від хвилювання, а він, стискаючи кулаки, мовив: «Ну от, нарешті шоу почалося!» — і гучно вилаявся просто в вітер.

Максим, що біг трохи попереду, зупинився. Його погляд, спрямований на Галю, став лагідним і водночас гордим:

— Ми знайшли її! — вигукнув він. І голос його лунав так голосно, ніби пробив стіни старого складу, де й почалася ця історія.

Галя, немов відчувши знайомі голоси, різко змінила темп — з прискоренням мотору старого трактора, яким нею керували діти під час вечірніх виїздів. Вона не оберталася, проте кожен з її тихих мук тонко говорив: «Я вдома!»

Соломія вже простягала блокнот:
— Операція “Повернення Героїні” успішна, — шепотіла вона сама собі, тим часом коли Тимко, пшикнувши ковток води, заявив:
— Я ніколи не був так спраглий перемоги!

Іван, ще стоячи ззаду, вигукнув трохи занадто голосно:
— То може, залишилося ще відгадати, хто ж насправді наш злочинець?

Усі обернулися до Степана й Василя. Пасічник, як завжди мовчазний, лише знизав плечима:
— Не моя бджоляча справа… — буркнув він, даруючи дітям останню краплину інтриги.

А фермер Василь, наче на сцені, впав на коліна і, підносячи долоні до неба, розпачливо вигукнув:
— Врятуйте ще й мене!

Сміх розлилися вуличкою, мов тепло сонячних променів. Люди виходили на хвіртки, притискаючи руки до серця, і дружно вітали Галину — корову-героїню, яка таки змогла повернутися додому. А діти, стоячи поруч, відчували, що їхня дитяча шпигунська історія закінчилася, але в кожному серці запалала нова впевненість: навіть найскладніші таємниці можна розгадати, якщо не зупинятися й вірити один одному.