73. Вибухова втеча

Сонце тільки-но почало фарбувати обрій ніжними рожевими та жовтими сполохами, коли четверо відважних розслідувачів, мов мисливці за ранковою таємницею, повернулися до старого складу. Вітер, ще прохолодний і свіжий, тихенько грав листям, а сама будівля стояла похмурою і мовчазною, немов чаклун, що затаївся в очеретах. Бур’яни, вищі за дитячі голови, хиталися, ніби й вони з нетерпінням очікували продовження пригоди.

Соломія з Іваном обережно пробралися через густий узлісок і опинилися біля заднього входу. Руки Соломії міцно стискали довгий палицю, яку вона знайшла по дорозі: «Про всяк випадок», — пояснювала вона. Іван попереду тихенько підсипав камінчика під ногу, щоб не вирізнятися — але все одно, в його очах блищала нервова рішучість.

— Оце вони, — прошепотіла Соломія, вказуючи на дві старі бочки, що невдало стерегли чорний отвір старих дверей.

Вона підняла палицю та стукнула по бочці. Звонко, гучно — як сигнал до бою. Іван, не гаючи часу, підібрав камінь і повторив удар по сусідній.

Відлуння металу пронеслося повз дерев’яні стіни, а всередині складу запахнули голоси:

— Що це за гуркіт?!
— Хто там шумить? Іди перевір!

І справді, двері зчинилися зі скрипом — і на порозі з’явився пасічник Степан, звичний постать в джинсах, таємничий і трохи роздратований. Він аж тримав у руці довгу палицю, готовий відганяти будь-якого незваного гостя.

— Гей, ви там! Стійте! — заревів він.

Та діти вже вміли бігти, мов лисиці. Соломія різко обійшла його праворуч, Іван зник за кущем зліва. Степан на мить замислився, а потім погнався за Соломією, забуваючи про обережність — нехай розплутує лісами.

Саме в той час і настав зоряний момент для Тимка. Він промайнув усередину через розбите вікно, подих перехопило від пилюки та піску, але він був непохитний. І нарешті побачив її — Галю, прив’язану мотузкою до балки, тиху і налякану, але цілком живу.

Величезні плямисті боки корови здригалися від несподіванки, вуха сіпалися, а очі благали про порятунок.

— Галько! — прошепотів Тимко, увірвавшись у приміщення. — Даремно ти не мукаєш, ми тебе врятуємо!

Нездужаючи з мотузкою, він гладко розв’язав вузли, і корова, з першою миттю свободи, вибухнула розкішним ревінням — саме ним вона відіслала в далеку далечінь образ свого полону.

У цей же момент Максим, що чекав біля головних воріт, різко смикнув важіль заґратованої заслінки. Металевий лязг лунав над усе: двері відчинилися, і слідом вибігли Соломія і Іван, за ними — Галя, яка, не думаючи ані секунди, понеслася прямо на пасічника.

— Стій! — тихо заревів Степан, але корова вже була моментально на нього. Він відскочив убік і ввалився в купу сіна, немов мішок із зерном.

— Тікаємо! — закричав Максим і відразу ж сунувся до воріт, тримаючи їх настіж.

Усе відбувалося блискавично: Галя мчала вперед, її ковдру з плям би ніщо не затримало. Тимко кинувся слідом. Соломія догнала її збоку, поганяючи страх і роздягаючи виламані дошки, щоб ухилитися від усіх пасток. Іван, що встиг вилізти з кущів, приєднався останнім, завалившись у пил підтиканою соломою.

— Ось так, — задихався Тимко, ледь не плачучи від радості. — Ось так ми її врятували!

— І Бублика врятували, — тихенько додала Соломія, поглядаючи на кота, який з’явився між ними: настриманий, здоровенний, мов герой роману, котрий долає великі небезпеки заради своїх людей. Він розгорнув вуса, мов посміхнувся, і повів поглядом: «Нічого, діти, робота зроблена. Тож рушаймо додому».

Так четверо друзів, одна корова і один кіт урочисто вирушили назад до села, сповнені тріумфу і незабутнього відчуття — коли дружба й сміливість справді можуть здолати навіть найдивніші перешкоди.