69. Початок спецоперації

Пізня пора опустила над Шпилями свої темно-синьо-фіолетові крила. Село вже перетворилося на суцільну тишу: лише рідкісні вогники горіли у вікнах, а крізь духоту вечірньої прохолоди долинав смутний спів цвіркунів. На пагорбі, за старим складом, зібралися четверо спритних слідопитів.

У руках — велосипеди, мотузка, два пакети борошна та пляшка води, яку Тимко тримав так міцно, ніби в ній було більше, ніж просто питво.

— Останній шанс здатися, — прошепотів Тимко, стискаючи пляшку так, наче це був крихкий ключ до порятунку.

Іван підійшов до нього й спокійно поклав руку на плече:

— Якщо ми всі поляжемо тут,— голос його прозвучав зовсім не жартома,— знай, що я тебе завжди ненавидів.

Тимко лише кивнув:

— Почуття взаємні.

Максим глибоко вдихнув, намагаючись вгамувати тремтіння в руках. Він обвів поглядом друзів і промовив урочисто:

— Усі на свої місця.

Вони розбіглися мовчки. Соломія притулилася до ржавого стелажа й міцно тримала свій блокнот, наче ватажок картографічної розвідки. За її спиною старі ящики складалися в темні вежі, вкриті павутиною і непомітним уже написом «Склад № 7».

Тимко, мов жаба-розвідник, повз униз до дверей. Його рухи були тихі, нагадуючи шелест листя на вітрі.

Іван сховався в кущах, плечі його тремтіли, а очі спалахували страхом і рішучістю одночасно.

Максим розташувався за похилим парканом. У його руці згиналося мотузка, в сумці лежало борошно — нерідкий інструмент для перетворення ворога на білосніжний клубок. Він поглянув угору, де зароджувалася зоря, й тихенько прошепотів:

— Починаємо.

Тиша обійняла склад з усіх боків, немов зачаїлася величезна риба, що чекає здобичі. Серія глибоких вдихів, плавний рух — і Тимко обережно доторкнувся до холодної дверної ручки. Метал заскрипів, видавши довгий, гулкий звук, який видав би будь-який недосвідчений воїн.

Усі затаїли подих.

Як тільки двері злегка повідчинилися, із глибини приміщення пролунав тихий, знайомий нявк — ледве чутне, але відразу впізнаване.

— Бублик… — прошепотів Максим крізь зуби.

Ніяких команд більше не треба було. Соломія мовчки зникла між ящиками, притамано легка й безшумна, немов тінь. Її кеди зовсім не залишали слідів на сухому пилюці.

Тимко підхопив пляшку води, ніби це була граната, готова вибухнути, і поповз за стелажі, вишукуючи знайомий силует кота.

Іван залишався на шпагаті в кущах, поряд із ребром паркану, стискуючи в руках гілку, яка на мить перетворилася на бойовий батіжок.

Максим відчув, як серце почало битись у такт всім цим рухам. Він занурив руку в мішок із борошном, відчуваючи холодні зерна, і вже відчував, як воно перетвориться на водяну борошняну завісу, якщо хтось наважиться ступити на їхню територію.

— На три… дві… — прошепотів він, — один…

І в ту ж мить склада облетіла хвиля приглушеного нявкання: Бублик визирнув із тіні, його очі світилися у темряві, і він, як справжній командир, зробив крок уперед, сигналізуючи всім: час удару настав.