68. Розробка операції на горищі

Через двадцять хвилин під самим дахом у Максима зібралася справжня секретна комісія: четверо відчайдушних слідопитів і поранений агент Ігор. Горище більше нагадувало укриття спецназу, ніж дитячий ігровий куточок — пилюка танцювала в променях ліхтарика, павутиння звисало зі стелі, а під ногами хиталася стара фанера, покладена для написання бойового плану.

Стіну навколо фанери затулили ковдрами й накидками, щоб ніхто не підглядав. Ліхтарик у склянці кидав тепле, жовтувате світло — і ось вони сиділи під його променем, мов агенти ЦРУ чи якоїсь надсекретної «Шпилівської служби з розслідувань».

На фанері був прикріплений доволі схематичний план того самого складу, біля якого востаннє бачили Галю. Максим стояв навпроти карти з олівцем у руці, ніби справжній генерал:

— Ось це головний вхід, — сказав він і обвів пальцем точку на ескізі. — Тут, судячи з усього, стояла Галя. Вона намагалася вистояти тут, біля дверей, але десь у темному кутку приміщення… — він знизив голос — … там, швидше за все, сховали Бублика.

Соломія нахилилася над карткою, примруживши очі:

— Але ми не знаємо й кількості охорони, — зауважила вона, рівно й чітко.

Раптом із приглушеного кута горища зашаруділо, і всі хвилиною вголос здригнулися. Ігор, загорнутий у плед, немов учасник шпигунської акції під прикриттям, тихо промовив:

— Двоє… лишилися двоє.

Всі різко обернулися.

— Двоє?! — вигукнула Соломія, а в її голосі почувся і страх, і радість одночасно. — Ти впевнений?

Ігор похитав головою:

— Так. Спочатку їх було троє: двоє тягли Галю, третій мав пильнувати вхід. А потім один зник — і в сховку лишилися вони удвох із котом.

Максим кивнув і миттєво записав це в блокнот:

Кількість ворогів: 2
Галя: поруч із входом
Бублик: у кутку складу

— Це наш шанс, — промовив він тихо, але кожне слово було впевненим пострілом.

Іван витягнув ліхтарик, його погляд метнувся по колу:

— І як ми їх ламатимемо? Камінням? «Кидай постіллю в обличчя!»?

Максим легко усміхнувся:

— Каміння — це наш «план Б».
— А «план А»? — підхопила Соломія, виймаючи з кишені кольорові фломастери.

Вона розклала перед усіма свій блокнот і вже зараз листки здавалися готовими до креслення справжньої атаки:

1. Тихий підхід до складу

2. Візуальна пастка біля входу

3. Маневр для відволікання охорони

4. Швидке визволення Галини та Бублика

5. Турбогонитва геть від ворогів

6. Виклик дорослих — тільки в крайньому разі

Іван розгублено знизав плечима:

— Та чого ви так ускладнюєте? Може, спочатку все ж дорослих покличемо?

Максим суворо помахав пальцем:

— Дорослі не повірять, що наш кіт і корова — детективи одночасно.
— Але вони ж можуть допомогти! — знову буркнув Іван. —

— Допомогли б нам, якби дізналися, що «Плотний Пес» і «Шпилівський спецназ» опинилися в критичній ситуації? — перебив його Максим. — Ні. Ми самі повинні впоратися із цим.

Тимко, який до того мовчав, нарешті зітхнув:

— Отже… ми справді йдемо? — Рука у нього тремтіла, але в очах засяяла рішучість: «Я з вами… хай би що там було».

— Так, — підтвердив Максим. — Ми йдемо. Легко не буде. Але ми віддамо все, щоб у тій печері складу знову були Галя і Бублик.

Іван впав на коліна, притулив руку до грудей:

— Я ненавиджу вас усіх…

— Ми теж тебе любимо, — пожартував Максим і м’яко вдарив його по плечу.

Усі четверо розсміялися: сміх був наповнений легким сумом — адже попереду їх чекала справжня битва, але водночас ним вони наче прогнали страх геть.

Секунди перетворилися на хвилини. Готові до будь-чого, вони вийняли ліхтарики, опустили капюшони й кинулися з фанерної «штаб-квартири» вниз драбинкою в під’їзд.

Їхня пригода набирала обертів. Попереду — склад, темний, небезпечний, але тепер уже не лише карта у блокноті, а реальна мішень для «Шпилівського спецназу».

— Готові? — запитав Максим холоднокровно.

— Готові! — відповіли майже в унісон.

І разом вони кинулися вперед, назустріч своїй найважливішій місії.