67. План під кодовою назвою

Слідопити стояли під розлогим дубом, який бачив сотні років і, здавалося, розумів кожен шепіт вітру. Ранок був незвично тихим: ні вороння, ні курей з двору не було чути — тільки дихання чотирьох дітей і шелест листя над головами.

Їхній Бублик — розумний, хитрий, справжній “начальник у хутрі” — був викрадений. Уявіть собі: пухнастий детектив, який завжди першим вираховував сліди, тепер опинився у руках зловмисників!

Максим стискав у руці нашийник кота так міцно, що пальці побіліли. Соломія гризла кінчик олівця й переводила погляд то на друзів, то на старі сторінки блокнота, де вже створювала план операції. Тимко підкусив губу й украдливо спостерігав за Іваном, який бігав колами навколо дуба, подібно до хом’ячка у клітці, і нещасно голосив:

— Ми всі помремо! Кінець! Наша пригода закінчилася ще й не почавшись!

Максим глибоко вдихнув, і раптом у його голосі загриміла залізна рішучість:

— Іване…

— ЩО?! — закричав той, зупинившись, немов його спіймали на гарячому.

— Замовкни, будь ласка.

Іван застиг, губи затремтіли, очі здивовано запитували «чому?», але він справді перестав кричати.

Максим випростав плечі й повів пальцем по блоку чистих аркушів:

— Слухайте уважно. Це не просто стихійне викрадення. Це — війна. І ми — шпилівський спецназ.

Соломія високо підняла брову:

— Шпилівський спецназ?

— Саме так, — кивнув Максим і різко перегорнув сторінку. Потім написав великими літерами:

СПЕЦОПЕРАЦІЯ "ШПИЛІВСЬКИЙ СПЕЦНАЗ"

У повітрі захиталося листя, ніби самі дерева готувалися до вирішальної битви.

— Ми не можемо чекати, — продовжив він. — Вони забрали Бублика, бо бояться, що він викриє їхні справи. Якщо вони ризикнули викрасти кота, у них справді паніка.

Тимко затрусив головою й нервово розсміявся:

— Це… це ж кіт! Що з ним можуть зробити?

— Не недооцінюй нашого начальника, — суворо мовила Соломія. — Він бачив забагато. Їм потрібен мовчазний свідок. Але ви ж знаєте Бублика: мовчати йому не до лиця.

Іван зітхнув так глибоко, ніби готовий був відступити:

— Отже… тепер ми маємо боятися їх?

Максим збагнув слідком:

— Ні. Ми атакуємо першими.

Усі перезирнулися. Тиша стала такою густою, що здавалося: навіть коріння дуба завмерло, щоб не заважати.

— Атака?! — захоплено промовила Соломія.

— Так, — кивнув Максим. — Настав час діяти.

Тимко, нарешті визнавши, що відступати нема куди, скупо посміхнувся:

— І… ми йдемо на склад. Спочатку Галю звільнимо, а потім — Бублика.

— І дорослих викличемо тільки в крайньому разі, — додав Максим. — В основному — самі.

Іван зітхнув із полегшенням, але все ж не стримався:

— Це буде… страшенно!

Максим хитнув головою, усміхнувшись так, ніби оголосив початок найбільшої пригоди їхнього життя:

— Саме тому ти йдеш першим.

— АААА!!! — зірвалося в Івана, але відразу після цього він зітхнув і вирішив: «Як бути героєм — так бути героєм».

І всі троє вибухнули сміхом — таким ж щирим, як ті перші дитячі поривання до розгадки таємниць.

— Операція "Фінал" починається! — вигукнув Максим і першим крокував до межі лісу.

— По конях! — підхопили друзі, хоча в їхніх руках були велосипеди та блокноти.

І листок із дуба похитнувся останнім порухом вітру, опустившись точно на маршрут до складу. Таким чином, навіть природа схвалила їхнє рішення: час іти — не просто розслідувати, а вступити в справжній бій за правду та справедливість.