66. Новий план – війна

Максим підняв голову. Сонце вже трохи піднялося над обрієм, але в його погляді плескалася тільки сталь і рішучість.

— Новий план, — промовив він тихо, але кожне слово вдаряло по повітрю, немов малесенький грім.

Соломія одразу випрямилася, ручка в її руці застукала по блокноту.

— Який? — спитала вона, голос її був легким, але в ньому бриніло справжнє нетерпіння.

Максим повільно повернувся блідим обличчям у бік лісу, де серед перших листків і гілок ховався склад. Схожий на чорного велета, він мовчки стояв, ніби заманюючи їх туди, де чекали відповіді… та небезпека.

— Ми йдемо туди, — сказав він, — і забираємо Галю. А потім — ми забираємо Бублика.

Тимко нервово подавив сміх, але це вийшло кволо — мов жак приголомшений мускурявий дзвіночок.

— Це ж… самогубство! — вигукнув він. В його голосі злилися страх і нерозуміння.

Максим подивився на нього так само спокійно, ніби дивився на старого друга, який заблукав у сутінках:

— Ні, дружок… Це — війна.

Слова зависли на мить між ними, а потім Максим витягнув блокнот і розгорнув його. На сторінці, під старими планами, було багато розчеркненої ручки:

~Пройти через кущі~ ~Знайти дзвоник~ ~Викликати підмогу~

Ці записи зникли під міцним рядком нового почерку, швидкого і рішучого:

1. Пробратися на склад

2. Визволити Галю

3. Знайти Бублика

4. Викликати дорослих, якщо щось піде не так

— Готові? — простягнув він поглядом кожного.

Соломія навіть не вагалася. Вона кивнула, і в її очах спалахнуло вогнище, наче маленька квітка сміливості:

— Зі мною, — чітко сказала вона.

Тимко різко видихнув. Його рука тремтіла, але погляд став рішучим. Він підсунувся ближче до Максима:

— Я з тобою… до кінця.

Іван, який увесь цей час стискав губи, немов приховуючи слова страху, раптом відкрив рот і мовив низьким голосом:

— Я… я теж. Я боюся… але боюся більше не дізнатися правду.

Максим усміхнувся, хоча багато чого залишалося поза цією посмішкою:

— Добре. Тоді вперед.

Він різко перетнув простір між друзями і одним стрибком сів на велосипед. Колеса тихенько заскрипіли під вагою його рішучості.

— Поїхали! — крикнув він, і цей крик розрізав ранкову тишу.

Соломія легко зістрибнула на свій велосипед, зібравши волосся в хвіст. Тимко вільно сів у сідло, хоч і дивився на дороги з підозрою, наче вони могли розверзтися під колесами. А Іван, найобережніший із них, трохи вагаючись, perchнув свій рожевий велосипед, ніби він міг стати мішенню. Але все ж підхопився й вирішив не відставати.

І тут, над ними, з паркану, тихенько зірвався листок. Підім’явся під тимчасовим поривом вітру і поплив у бік складу, неначе сама доля дала знак: «Там — ваш шлях».

І так вони пустилися в дорогу: Максим, Соломія, Тимко та Іван, разом із тінню вірного вартового Бублика, що йшов слідом, готовий втомитися разом з ними — бо разом вони сильніші за будь-який страх.
Мостом, кущами і темними воротами, де їх чекала правда…