65. Усе стало серйозно

Після цих слів з-поміж дерев пролунав лише шелест вітру — ніби сам ліс перевів подих, очікуючи наступного кроку.

Тимко перш ніж відповісти, ще раз глянув на темну просіку, що вела до старого складу. Він повільно сів навпочіпки, пригорнувши коліна до грудей.

— Як думаєш, — почав він тихо, майже пошепки, — їм вистачить Бублика?

Максим всівся поруч, озирнувся навколо, неначе шукаючи там, на межі світла й тіні, свого вірного пушистого соратника. Його погляд був спокійним, але такими словами не сперечаються:

— Ні… — відповів він нарешті, голос глухий і твердий. — Це лише початок. Вони не зупиняться, поки не витягнуть із нас усю інформацію, яку ми маємо.

Іван затремтів, під усіма ребрами пронісся холодок:

— То тепер вони полюють на нас? — спитав він, і в голосі його бриніла справжня тривога.

Соломія миттєво підвелася, розправивши плечі:

— Ні, друзі. — Вона зробила крок уперед, її голос набрав сили кожним словом. — Цього разу полювання ведемо ми.

Раптом вона діставала свій блокнот, гортала сторінки, де вирізнялися кілька записів з щільного чорного чорнила. І ось на чистому аркуші, немов виринаючи з небуття, поставила крапку:

ОСТАННІЙ КРОК.

— Ось що нам лишилося — — сказала вона, показуючи словами місце у плані, де все сходиться у фінальній точці. — Завтра зранку — склад. Сьогодні вночі — перевіряти стежки, закріплювати сигнали. А зараз… зараз — діяти.

Максим підняв голову і поглянув на друзів. Наче офіцер перед штурмом, він зібрав усю рішучість і суворість у одному кивку:

— Пишеш у блокноті?

— Так, — тихо мовила Соломія, але голос її вже звучав, як набат.

Тимко глибоко зітхнув, немов готувався до останнього забігу:

— І, може… — почав він, притискаючи до грудей той самий випечений вчора пиріжок, — може… трішки врятуємо свої нерви? Не кожен день нас «призначають» порятувати і корову, і кота…

Усі троє подивилися на нього і тихо засміялися. Це був сміх, що поєднав легку іронію і справжню єдність — єдність тих, хто йде в бій разом.

Максим витягнув руку в повітря, зібрав усіх під одним жестом, неначе вони вже були єдиним загоном:

— Операція «Фінал» починається!

— По конях! — вдруге промовив Іван, і в його словах вже не було страху, лише азарт.

Раптом із гілок старого дуба зірвався один-єдиний листок і, підхоплений ранковим подихом, закружляв над землею. Він м’яко ліг на стежку, що вела до темної фортеці складу — неначе сама доля поклала їм маркер маршруту.

Так вони й рушили вперед: чотири силуети на тлі сільського світанку, готові довести цю справу до кінця.