64. Слідопити в шоці

Наступного ранку перші промені сонця сором’язливо виглядали з-за обрію, але під старим дубом уже панувала повна бойова готовність. Слідопити зібралися тихо, немов змовники перед нічним рейдом: волосся їхнє розвіювалося легким вітром, а погляди були гостріші за совячі кігті.

Соломія сиділа на старій лавці, блокнот акуратно покладений на колінах. Вона накреслила останню задачу червоним:

“СКЛАД. ПРОБРАТИСЯ ТИХО. ЗНАЙТИ ГАЛЮ. ПОВЕРНУТИСЯ З ДОКАЗАМИ.”

— Де ж Максим? — тихо запитав Тимко, розглядаючи подряпані руки, які вчора втомлено лізли на педалі велосипеда в найекстремальніший момент їхньої справи.

— Може, досі відіснув… — зітхнув Іван, потиранням щоки і глибоким позіханням видаючи справжнє ранкове похмілля.

— Він не стане спати саме зараз, — твердо промовила Соломія, й у її словах відчувалася впевненість керівника експедиції.

Якраз у той момент між гілок з’явилася постать: Максим ішов по розмитій ґрунтовій доріжці, і в його кроці було щось рішуче, навіть трохи урочисте. Його фігура височіла на тлі розквітлих каштанів, а обличчя під кашкетом було похмурим, мов вітер закидає перші роси осені.

— Щось трапилося, — прошепотів Тимко, і з його горла вилетіли слова, що навіть викреслили на мить весь план із рахунків.

Максим не відповів. Він підійшов прямо до масиву коріння дуба, перескочив через невеликий камінчик і зупинився перед усіма. Лише тоді тонко, майже непомітно, він розтис долоню, і на землю м’яко впав… чорний обручок.

— Це… що?.. — прошепотів Іван, помітивши знайому форму.

То був нашийник Бублика. Чорний, з пошарпаним хутром, але ще цілий.

Соломія миттєво підскочила:

— Це його нашийник! Він же… він же тепер без нього!

— Його забрали, — сказав Максим, і слово пролунало так, ніби розбило спокій ранку.

Тимко аж підкочив до Максима:

— Вони викрали Бублика?

— Так, — ледве чутно кивнув Максим. Його очі блищали. — Вночі… хтось прийшов. Вони знали, що кіт бачив більше, ніж говорив. Їх не збентежили жодні крики чи ліхтарі.

— Але хто? І ЧОМУ? — рвонуло з горла Тимка.

— Бо Бублик знав правду, — спокійно промовила Соломія. — І комусь це не сподобалось.

Вони трохи відступили, утворивши півколо навколо нашийника. Чути було лише легкий шелест листя й віддалене каркання ворони.

Іван, сховавшись за кущиком, зиркнув на друзів:

— Це занадто… Я не думаю, що зможу гідно конкурувати з викрадачем котів.

— Ти вже витримав гусака-монстра, викрадення корови та нічну операцію на велосипедах, — відповів Максим з похмурою посмішкою. — Тепер — кіт. Інша справа?

— Ласкаво просимо у світ спецоперацій, Іване, — підхопила Соломія, і в цих словах звучало обнадійливе тепло.

— Що далі? — спитав Тимко, стискуючи кулаки.

Максим нахилився, підняв нашийник і притиснув його до грудей:

— Досліджуємо слід дровітні, перевіряємо сліди на землі. Якщо хтось брав Бублика звідси — ми знайдемо цей шлях. І я обещаю: ми не повернемось, поки він не опиниться у безпеці.

— Поїхали! — крикнув Іван, ніби перший раз за всю ніч прокинувся з готовністю до справжнього героїчного старту.

Вітер підняв низький поривами листя, що закрутилося над нашийником, неначе останній доказ очікувала своєї черги, щоб вирушити з ними в дорогу.

Слідопити зібрали свої записи, затисли в руці ліхтарик і, не вагаючись, рушили до дровітні. Їхні кроки відлунювали у тиші світанку, над ними нависли свіжі обіцянки: знайти Бублика. Тепер це стало їхньою особистою справою. Будь-якою ціною.