63. Нічний напад

Після розмови з Ігорем слідопити пішли спати з почуттям перемоги: ніби найскладнішу частину справи вже подолали. Ввечері вони довго креслили маршрут і відпрацьовували план на ранок, малювали на карті склад, фіксували місця засідок і вигадували таємні сигнали тривоги. Максим виписав усе це в блокнот, підписавши сторінку великими літерами:

РАНОК. СПЕЦОПЕРАЦІЯ. ГАЛЯ. ВИЗВОЛЕННЯ.

Та ніч, наче хитрий змовник, заготовила для них несподіванку, якої ніхто не міг передбачити.

Максим прокинувся різко — так, ніби хтось нещадно струснув його за плече. Його очі відкрилися самі, серце застукало так голосно, що він аж відчув його у вухах. Навколо — абсолютна темрява і… тихеньке шкряботіння, що долинало здалеку.

Скрип. Тихий стукіт. А потім — шипіння, глухе й розлючене, неначе голодний вовк, якого раптом зустріли у темному лісі.

Максим принишк на ліжку, прислухався. Кожен звук здавався надто голосним. Хтось хтось ходить двором. Він ковзнув поглядом униз — там була довга темна тінь, і в ній щось рухалося.

Він підхопився, спершись рукою об подушку, і мовчки з’їхав із ліжка. Босими ногами, що не відчували холоду підлоги, він пробрався до вікна, ледь не припустивши шию крізь раму. Фіранка нахилилася під його рукою, і він обережно зазирнув упізнавачем.

На дворі, чітко у місячному світлі, біля дровітні показався Бублик. Але він стояв не так, як зазвичай — згорблений, шерсть його була настовбурчена, а хвіст наполовину згорнутий, мов спис, готовий до бою. Його очі блищали з гнівом і непідробним страхом.

Перед котом височіла постать високого чоловіка. Темний плащ стелився по землі, каптур опустився низько на обличчя, ховаючи його риси. Рука чоловіка була витягнута вперед — ніби він вже простягнув пальці, щоб схопити Бублика.

— Мяу! — раптом пролунав пронизливий кітячий писк. Бублик відскочив убік із легкістю, яку надає йому невидима сила відчаю.

Та чоловік, не вагаючись жодної секунди, зробив крок уперед. Лезо ліхтарика намалювало на його плащі холодну смугу світла.

Максим відчув, як грудьми виривається звук, але горло замкнулося. Він вже відкрив рота, щоб крикнути, але слова не вийшли. Підсвідомо він відчинив двері й кинувся в темряву двору.

Втім — порожнеча. Нікого не було видно. Лише хрипке дихання вологого повітря. І одні лишилися сліди: два глибоких відбитка чобіт і зім’ята солома там, де кілька секунд тому стояв Бублик.

Максим стояв, тримаючись за косяк дверей. Його серце стукало, наче заклопотане птах у клітці. Круки огортали подвір’я — такі ж темні, як і той злочинець; ночі не до світанку здавалося нескінченною.

Кіт, Бублик, кудись подівся. І лише осіннє листя кружляло веремією над слідами, що врешті стали єдиним доказом нічного викрадення.

Максим поволі повернувся до хати. Усередині він відчував порожнечу—страх і відчай, що спліталися в один вузол. Руки тремтіли так, що він ледве розстебнув ремінь на поясі. Довкола було тихо, над головою стеля здавалася занадто низькою, а тінь у коридорі стрімкіше говорила: «Щось трапилося. І тільки ти можеш це виправити».

Він вирвав блокнот із столу, підряд написав:

НОЧНЕ ПОГРАБУВАННЯ.
ПІДОЗРІЛИЙ ЧОЛОВІК.
БУБЛИК СХОПЛЕНИЙ.
НЕГАЙНО РЯТУВАТИСЯ.

Очі Максима блистіли в темряві, як два килимки з вовченятами вогнів. Він не знав, хто це зробив, але рішучість горіла в ньому яскравіше, ніж місячне сяйво.

— Я знайду тебе, Бублику, — тихо шепотів він, обираючи ліхтарик і куртку. — Будь-якою ціною.

І він вже рушив з місця, упевнено ступаючи по скрипучій підлозі, тримаючи в руці єдину проблиск істини в темряві: віру в те, що справжні герої повертають своїх друзів додому.