62. Рішення

Тимко застиг, неначе укритий бурею.

— То вона… справді там?! — прошепотів він із виряченими очима.

Ігор кивнув, повільно і рішуче, не залишаючи сумнівів.

Максим миттєво розвернувся до товаришів, і очі його спалахнули:

— Друзі, все зрозуміло. Ми їдемо на той склад.

Але Іван, ніби зірваний з місця блискавкою, відступив на крок назад.

— СТІЙТЕ!!! — закричав він, здавалося, що його голос тепер несе весь страх ночі. — А МОЖЕ, ПОРА КРИКНУТИ ДОРОСЛИХ?!

Його руки тремтіли, лице було бліде, а у голосі бриніла тремтлива паніка.

— Якщо ми розповімо… — спробував Максим, але Іван перервав його криком:

— НАМ НЕ ПОВІРЯТЬ! Вони подумають, що ми жартуємо про корів і кітів!

— Але… це небезпечно! — вигукнув Іван, очі його розширилися. — Це не кумедний гусак і не наш пухнастий шпигун! Це… це справжні злочинці! І вони можуть мати вила, мотузки… або щось страшніше!

Максим відчув, як його серце калатає в грудях, але в кожному нерві кричало: «Ми вже майже там!»

Соломія кивнула і проговорила тихо, але з непохитною рішучістю:

— Якщо вони справді збираються продати Галю — у нас є лічені години, щоб її врятувати.

Тимко ковтнув слину, але запитав:

— То що ми робимо?

Максим відвів погляд від гуркотіння вітру й стиснув кулаки:

— Ідемо зараз же. Без вагань.

Ігор, хоч і знесилений, піднявся з тієї ж кам’яної плити:

— Я поведу вас туди. Я знаю дорогу до старої ферми…

Іван надломлено відступив ще далі:

— Я не хочу вмирати від якихось викрадачів корів!!! — викрикнув він останнє, що міг вимовити, і знову сховався за товстелезним дубом.

Саме в цю мить Бублик, який донині залишався мовчазним, наче старий мудрець, повільно підвівся.

Він тендітно витягнув спину, ніби розгорнув полотно перед великою виставою, і, не озираючись, неспішно рушив у бік той самої стежки, що вела до мосту через струмок.

Ні звуків муркотіння, ні зойків — лише його легкі кроки по вимитому камінні. Він ніби мовив: «Час завершувати діалог. Час діяти.»

Максим витягнув блокнот і швидко, майже каліграфічно, дописав:

Ми знайшли слід.
Ми знаємо, хто викрав Галю.
Ми їдемо її рятувати — зараз.

— По конях! — притягнув слово Максим із духу старих пригодницьких романів.

— Та в нас же… — почав було Іван, але Максим просто засміявся:

— Тоді — на велосипеди! Ми ж не вперше ловимо злочинців навшпиньки.

І о п’ятій ранку їхні колеса заскрипіли об грунт. Вітер грав їм у спину, наче підганяв на старті змагання. Попереду — старий міст, темний, але міцний, який уже бачив сотні обличь. За ним — склад із мінливими приглушеними вогнями і справжня правда, що чекала серед діжок сіна і холодних плит.

А Бублик…
Він тихо рушив слідом, ніби невидимий вартовий, який знає всі шляхи саме до того місця, де розгортатиметься фінал їхньої неймовірної історії.