61. Новий слід

Соломія ледь чутно видихнула. Її погляд упевнено впав на Ігора, а руки повільно стиснулися в кулаки. У ній прокинулося те, що не дозволить їм відступити.

— Ти знаєш, куди вони її повели? — запитала вона тихо, але кожне слово звучало кристально чисто, мов удари годинникового дзвона.

Ігор повільно кивнув. Його обличчя виглядало спустошеним, та в цьому кивку було більше впевненості, ніж в будь-яких інших жестах.

Максим різко підвівся. Світла нічного неба здалося, від цього поруху, потьмяніло:

— КУДИ?! — пролунав його голос, рвучко перерізавши тишу між старими хрестами.

Ігор похитав головою, ніби вагався, чи варто відкривати ще одно імення зловмисників, що давно ховалися в тінях їхнього села.

— На… іншу ферму, — нарешті визнав він, і його слова затонули у шелесті трави.

Слідопити завмерли. Усі. Навіть Іван, який досі кузьмився за деревом із пульсуючим серцем, випрямився, мов снаряд, готовий вибухнути.

— ЯКУ ФЕРМУ?! — вирвалося з вуст Тимка так само несподівано, як спалах вогню серед ночі.

Ігор витер долонею піт із чола, ніби та крапля зраджувала його спокій:

— Я… я думаю… — почав він обережно. — Її вкрали, щоб продати.

— ЩО?! — зойкнув Іван, йому встигло здатися, що земля з-під ніг розверзлася. — Тобто це не якась вдала надвечірня витівка? Не жарт сільських хлопчаків?

— Ні, — тихо заперечив Ігор. — Це було заплановано. Я чув їхній голос, коли вони говорили про «замовлення». І один з них сказав: «Шукайте чисту, вгодовану й без мітки». І сміявся — таким грізним, що я залився потом.

Максим відчув, як у грудях його починає пекти злість. Він стиснув кулаки так, що пальці побіліли.

— Куди її відвезли? — спитав він раптом тихіше. Наче боявся, що будь-який занадто голосний звук зруйнує крихкий міст з доказів.

Ігор глянув убік, ніби намацуючи слово серед тіней:

— Я почув, що вони згадували «склад». Казали «біля старої ферми, за мостом, що веде до лісу». Там… ніхто не буває.

Ферма. Склад. Міст у темряві. Ці три ключі раптово склалися в карту порятунку. Найважливіший маршрут у житті кожного з них.

Максим повернувся до товаришів і ледве чутно мовив:

— Завтра зранку їдемо туди.

Соломія, стоячи поруч, додала:

— Ми заберемо Галю. Якою б ціною це не було.

Тимко зітхнув, але вогник мужності з’явився на його обличчі:

— Або… — він раптом витягнув пиріжок з кишені й стиснув його в кулаці, наче амулет, що не підведе,— або ми станемо героями цієї історії.

Іван подивився на друзів і ледве не посміхнувся:

— Інакше нас тут з’їсть здивування… або щось гірше. Але… героїчно.

Ніч огорнула їх своїм теплим плащем та мовчазним благословенням. Десь у небі замиготіла зірка, ніби спостерігаючи за ними. Бублик тихо проходив між могил, а потім зупинився, повернувся до дітей і глянув просто в їхні обличчя:

— Мяу, — наче сказав він: «Пригода ось-ось почнеться, а істина вже чекає за лінією горизонту».

І слідопити знали: завтра їхнє життя перетвориться на незабутній день, сповнений відваги, ризику й — зрештою — правди.