60. Зізнання Ігоря

Слідопити стояли, немов завмерлі статуї, під похиленим небом старого кладовища. Повітря, насичене вологістю і запахом в’ялого моху, здавалося непроникним бар’єром між ними та рештою світу. Похилені хрести схилили голови над свіжими слідами сіна, а самі могили нагадували мовчазних свідків, що застигли на сторожі споконвічної таємниці.

Ігор, брудний і понівечений, щойно виповз із стогу сіна. Його пом’яті сорочка та штани не залишали сумнівів: він перетнув чотири вершини страху, перш ніж опинитися тут. Корвані розриви тканини на плечі й череві нагадували про жорстокість ночі, що тільки-но промайнула. З темними колами під очима й тоді, коли пальці його ще тремтіли, він гепнувся на стару кам’яну плиту, з якої зійшли надписи століть тому.

Слідопити — Максим із суворим поглядом командувача, що вже не терпить зволікання; Соломія, з допитливим блиском у очах, рівним провіднику у найзаплутанішій справі; Тимко, той, що невпинно жує пиріжок, але тепер притискає його до грудей, немов амулет від власного страху; і нарешті Іван, який встиг сховатися за найтовстіший хрест, поки душа дає ознаки втоми. Вони дивилися на Ігора з такими обличчями, що в кожному читалося щось відчайдушне — відчайдушне бажання зрозуміти, що буває, коли корова Галя зникає не просто так, а зловісники ретельно планують її викрадення.

Максим першим зібрався з думками. Він ступив уперед, ніби це був найважливіший крок на карті слідства.

— Ігоре, що сталося? — голос його звучав стримано, але кожне слово падало на ґрунт, наче камінь.

Хлопець важко вдихнув, затулив долонею вологу від поту і бруду, що стікав по скронях.

— Це… це не було просте викрадення, — прошепотів він, ледь чутно. — Вони готували його заздалегідь.

— Хто «вони»? — випалив Тимко, неначе той, хто вже не вірить у випадковості.

Ігор підняв голову, і його очі, наче два бурштинових факели, світилися страхом і якоюсь божевільною рішучістю.

— Двоє чоловіків, — сказав він тихо, але ясно. — Я чув їхні слова за кілька ночей до викрадення. Вони приходили після заходу сонця, коли лишалося тільки світло зір.

Слова зависли над могилами, немов дзвінок, що лунає в порожній кімнаті. Максим похмуро примружив очі, розмірковуючи. Він згадував кожний свіжий слід, кожен зім’ятий стіг сіна, кожну розмиту стежку, що вони досліджували. В його розумі складалася страшна панорама.

— І що саме ти чув? — запитав він, ступаючи на вологий ґрунт, де кожен крок кидав тінь на старі написи на камені.

— Спочатку я думав, що це просто сіно, — відповів Ігор, торкнувшись до плеча розірваної сорочки, — а потім почув, як воно мукало. Так було чутно, наче справжня корова мучиться під тягарем мотузок. І коли я підійшов ближче… він першим помітив мене. Той, що здавався старшим, і той, що тримав ліхтар у руці. Він мовчки махнув рукою, і я впав у сіно.

Максим не міг відірвати погляду від знерухомленого Ігора. Його серце билося швидше, ніж ноги могли втекти від реальності цієї розмови.

— І ти нічого не зробив? — прошепотів він, але в голосі прозвучало не осудження, а глибоке сум’яття.

— Я… не міг, — зізнався Ігор з гіркотою. — Вони були моїм розміром… Мов гіганти. І… я боявся. Боявся, що якщо я зійду до них… мене викинуть в інший кінець села… або гірше.

Довга пауза впала мов незримий покрив на розбиті могили. Навіть вітер завмер, ніби слухав кожне слово, що пролинуло крізь хрести.

— І ти більше нічого не чув? — мовила Соломія, схилившись.

— Лише тихий сміх… — прошепотів Ігор, притуливши долоню до чола. — Якби не той кіт… Бублик… Я б ніколи не вибрався звідти…

Цієї миті від старої огорожі долинув тихий скрип. Іван різко підстрибнув. Він витягнув голову з-за хреста і спитав:

— То вони ще тут? Приходять?

Ігор здригнувся, мов від удару струму.

— Я не знаю, — хрипко сказав він. — Але якщо вони дізнаються, що я розповів… вони повернуться…

Темрява, що вже тліла серед могил, раптом стала вагомішою, неначе сама смерть піднесла крила, щоб шепнути про прихований жах. Бублик, який усе це час мовчав, стрибнув із кам’яної плити й сів між дітьми, мов хранитель цієї розмови. Його очі блищали, неначе жерці стародавніх вірувань, і здавалося, що він знає більше, ніж всі вони разом узяті.

Максим глянув на друзів — їхні обличчя були різними, але в кожному горіла одна й та сама рішучість:

— Тож що ми робитимемо? — запитав він тихо, заглядаючи в очі Соломії.

— Ми знайдемо їх, — впевнено відповіла вона, — і врятуємо Галю… якщо це можливо.

Тимко схопив пиріжок, стискуючи його в руці, неначе це був захисний амулет.

— А якщо ні? — мовив він тихо, майже сам із собою.

Тиша вкрила їх зі всіх боків. Легкий шелест листя знову пролунав — але тепер це був не вітер, а німий свідок їхньої готівки до най­небезпечнішої ночі їхнього дитинства.

— Тоді… — сказав Максим, випроставшись повністю, — ми довідаємося правду. Яка б вона не була. І більше ніхто не зможе сказати, що село Шпилі — це лише мирний притулок для корів та курей.