59. Знахідка Ігоря

Слідопити стояли, як зачаровані, опинившись раптом у серці старого кладовища. Перед ними — Ігор, той самий хлопець із розбитим трактором, щойно виповз із стогу сіна немов з могили. Він був брудний і понівечений: сорочка дірявилася на плечі, штани були змазані землею й кров’ю. Його очі, огорнені темними колами, світилися жахом людини, яка бачила надто багато.

Максим повільно ступив уперед, ніби це був останній прорив на полі битви:

— Ігоре, що сталося? — запитав він мов у снах.

Хлопець важко вдихнув. Кожен подих здавався боротьбою з самим собою, руки його тремтіли, ніби солома все ще впліталася у пальці.

— Я знаю… хто це зробив… — прошепотів Ігор, голос його ледь донісся в тишу.

— ХТО?! — рванувся Тимко, очі його блищали від надії та страху.

Ігор заплющив очі, потім розвів їх геть убік, неначе побачив щось невидиме, — і відкинувся назад, знесилено.

— Я… боягуз… — зізнався він, голос перетворився на суцільне тремтіння.

Соломія без вагань присіла поруч. М’яко, але впевнено поклала руку йому на плече:

— Розкажи. Чому ти тут сам? Чому ти боїшся?

Ігор озирнувся, ніби кожен кущ міг таїти ворога:

— Я думав, що зможу її повернути… Але не зміг… — він затамував подих, очі вологіли. — Бо… бо вони мене знайдуть.

— ХТО «вони»?! — розкричався Іван, з’явившись із-за старого дуба, але негайно заховався, злякавшись власного голосу.

Ігор подивився в нічне небо, мов шукаючи там порятунку, й тихо прошепотів:

— Галя намагалася втекти… але не змогла.

Тиша застелила кладовище густою ковдрою. Навіть вітер умовк, ніби не смів порушити цю мить. Бублик, мов статуя, припинив рух, а слідопити відчули, що десь тут розпочинається справжня таємниця — і попереду чекає щось ще страшніше, ніж вони могли уявити.