58. Обличчя з-під сіна

Раптом із стогу посеред старовинних могил пролунав дивний стук. Сіно затрусилося зсередини, ніби хтось прагнув звільнитися з полону м’якості та темряви. Ліхтарі слідопитів ковзнули по похилих плитах, аж поки не зупинилися на одному крихітному розриві в соломі.

— Там хтось є… — прошепотів Тимко, і навіть пиріжок, що жеврів у його кишені, випав назовні, неначе зрозумівши: це вже не час для смаколиків.

Соломія ступила крок уперед, відчайдушно прагнучи виявити джерело порушеного спокою:

— Хто там?!

Лиш тонкий шелест відповів їй від кущів і хрестів. Тиша на мить стала такою насиченою, що здалося — саме повітря ставало важким від таємниці. І тоді раптом між солом’яними переплетеннями показалася… рука.

Справжня, з теплом живої плоті. Пальці тремтіли, мовби намацували знайомий світ після довгої темряви.

— О ні… — прошепотів Іван, принишкнувши за старим надгробком.

Усі блискавично кинулося до стогу. Із соломи вилізло обличчя: брудне, з подряпинами, волосся скуйовджене, очі розширені від страху та полегшення. Це був Ігор — той самий юнак, що тягнув візок від ставка, котрого всі підозрювали і про якого зводили чутки.

Він упав на коліна, ледь сповзаючи з сіна на землю. Його губи ледве ворухнулися, але голос вирвався таким сильним, що здалося, ніби підземні води розгойдують могильні плити:

— Я знаю… хто вкрав Галю…

Слідопити застигли. Максим, мов кам’яний стовп, не міг відвести погляду від його напівзасипаного сіним обличчя. Він відчув, як стріла здивування врізається йому в серце, але водночас запекла цікавість не давала крутитися на місці.

— Це… правда? — прошепотів Максим, підступаючи ближче. Його голос дрібно затремтів.

— Це Ігор! — крикнула Соломія, кивнувши на молодика. Іван, немов попавши в пастку власного страху, зойкнув:

— Тільки не привид!

— Я не привид! — тихо, але твердо сказав Ігор. Губи його хиталися, але в погляді палала рішучість. — Я бачив, как Галя пішла з хліва ще до світанку. Я чув її мукання… бачив, як дехто зав’язав їй рота. І відвіз… далеко від тих, хто її шукатиме.

Тут котяча постать рушила крок уперед: Бублик стрибнув з черепа старої скульптури й міцно влаштувався на дотику ліхтарика. То був єдиний свідок, який не підвів. Його жовті очі ніби говорили: «Я все бачив і давно чекаю, коли ви дізнаєтеся правду».

— Хто це зробив? — голос Соломії був тихим, але звучав мов вирок. Замерзла нічний прохолодою, і кожен ковток повітря здавався тобі п'яним.

— То був… — Ігор зібрав останні сили, — той самий, хто возив сіно до ставка. І мертвий трактор стояв у лісі. Я бачив його тінь. Але не трактор… людина. Вона йшлася… з брудними чоботами.

Тимко глянув на пакет з доказами, ніби шукав у ньому підказку:

— Ми ж бачимо, де вона була… Зараз ми знайдемо й її.

Максим підтвердив:

— Так, ми дізнаємося правду до кінця. І більше ніхто не зможе сказати, що в селі Шпилі є таємниці.

Бублик лише ще раз моргнув, ніби злегка похитнув головой: «Ви вже майже там».

А четверо слідопитів, зібравши останні сили й звільнивши Ігора з-під гори сіна, рушили далі — до лісу, до моторошної галявини, що чекає не лише на візок і трактор, а на істину про зниклу Галю.