57. Невидимий спостерігач

Кущі попереду несподівано задрижали, немов хтось прошмигнув між гілок.

— Там хтось є… — прошепотів Тимко, і навіть пиріжки в його кишені, здається, на секунду завмерли.

Соломія під кущ спокійно ступила крок уперед, наче не боялася нічого на світі, і голос її пролинув чітко:

— Хто тут?!

Тиша згустилася так гущавиною, що можна було б відчути її на дотик. Лише десь глибоко, між стовбурами, пролунав легкий шурхіт. Не від вітру. Не від листя. Від… когось.

Бублик, притиснувшись до землі, обережно поповз уперед. Його тіло було напружене, мов пружинка, а очі виблискували як два маленьких факели. Він щось уважно вираховував.

Слідопити стояли, мов зачаровані, навіть Іван опинився ніби на місці. Кожен відчував, що зараз почнеться щось надзвичайне.

Максим раптом ущелепився — очі його розширилися від здивування:

— Там… — прошепотів він. — стогін…

Попереду серед кущів виднівся невеликий стіг сіна. Нічого підозрілого, здавалось би, але цей стіг був недавній: сено складене грубо, із пом’ятими краями, ніби щось або хтось борсався всередині. І саме зсередини пролунало:

…стогін.

Не вітер завив. Не чиясь уява. А переляканий, справжній, людський стогін.

— ТАМ ХТОСЬ Є!!! — вистрелив крик Івана, так, ніби його голос міг прогнати будь-який страх. Він підбіг до найтовстішого дерева і, мов справжній герой пригод, сховався за ним, вигукуючи:

— Я більше не можу! Це… це занадто!

Максим, Соломія й Тимко застигли на місці, кожен у своєму образі:

• Максим стояв, немов командир перед штурмом — підборіддя підняте, погляд упевнений;

• Соломія виглядала як справжня детективка, що вперше в житті знайшла головний доказ;

• Тимко був схожий на людину, що дуже хотіла втекти, та злякалася, що втратить найцікавіше.

Але їхній тихий союз не давав зупинитися: інтуїція шипіла в їхніх венах — слід треба було довести до кінця.

Бублик не відводив погляду від стогу. І от час ніби затримався знову…

Стог злегка ворухнувся.

Повільно. Тривожно. І ще раз — стогін, відтворений досі тихим шепотом, але тепер уже ясний:

— Г-а-алю…

Ще мить — і тиша огорнула все знову, неначе у цвинтарній паузі.

Максим зробив крок уперед, ніби це був найважливіший крок його життя:

— Ми мусимо подивитися, — мовив він тихо, але так рішуче, неначе стріла влучила прямо в серце. — Там, під сіном… може бути відповідь.

Вони подивилися один на одного, і в їхніх очах загорілася та сама впевненість, що спалює всі сумніви. Слідопити готові були відкрити таємницю, яку стіг сіна щойно вперше прошепотів їхніми іменами.

— За мною, — додав Максим і, не чекаючи, підійшов до стогу.

Це вже не було просто розслідування. Ця мить стала початком зустрічі з правдою, яку краще було не шукати, але ніхто не зміг би зупинитися тепер.