56. Сліди на кладовищі

Слідопити, ведені Бубликом, пересувались повільно між старими деревами і похиленими хрестами. Кожен їхній крок лунав надто голосно в навколішній тиші — бо навіть вітер здавався боязким, лише шепочучи в кронах свої таємниці.

П’ять очей пильно стежили за котом, який ішов уперед, немов знавець усіх доріг. Іван, що йшов останнім, озирнувся вже вп’яте. В його руках час від часу здригався ліхтарик, хоча все ще було достатньо світла, щоб не впасти в чергову яму чи не зачепитися за корінь.

— Може, ми даремно сюди прийшли?.. — прошепотів Іван, ковтаючи решту власної невпевненості.

— Якщо не зараз, то ніколи, — відрізав Максим, ніби командир, що не потребує доказів.

Соломія, що йшла трохи попереду, раптом різко присіла.

— Стійте! — прошипіла вона.

Всі затримали подих, і Іван ледве не наступив на Тимка, який теж зупинився поруч.

— Що сталося? — тихо спитав Тимко, присідаючи так само.

Соломія вказала на землю.

На м’якому ґрунті виднілися свіжі сліди — великі, глибокі, як справжні відбитки копит.

— Це її, — прошепотіла Соломія, і навіть вітер зупинився послухати.

— Галя тут була, — твердо промовив Максим. — Хтось водив корову між могил.

— Чи… чи її тут і залишили?.. — жахнувся Іван, відступаючи на крок. — Серед могил?!

— Іване, ти фантазер, — усміхнувся Тимко, та в його голосі звучав прихований страх.

У цю мить усі погляди звернулися до Бублика.

Кіт стояв напружено, мов статуя. Його спина була витягнута, вуха навострені, а жовті очі невідривно дивилися вперед. Він чекав неголосного сигналу.

— Тихіше… — прошепотів Максим.

І тоді, неначе хтось торкнувся краю їхніх нервів, попереду щось легесенько шарухнулося. Не вітер. Не птах. Куди глибше.

Бублик зробив крок уперед. Потім ще один. Його рухи були точні й обережні.

Слідопити, серце в яких билося так голосно, ніби хотіло вирватися з грудей, рушили слідом.

Вони вийшли на широку галявину, вкриту в ранковій росі й м’якому шамоті. Раптом тиша здавалася вагомішою за будь-який звук.

І саме там, серед затуманених силуетів хрестів і старих дерев, щось — велике й непорушне — чекало на їхні кроки.

Серця затріпотіли.

Відступити — більше не можна було.

Бо таємниця, що ось-ось постане перед ними, кликала: «Відважся знайти правду».