55. Слідом за котом

Вітер не лише подув — він розкричався, як нездоланний передвісник біди, коли вони ступили на старий цвинтар. Листя закрутилося у смерчі навколо ніг, наче самі предки вирішили попрощатися з тими, хто осмілився вторгнутися на їхню святиню. Порожні шпарини між хрестами свистіли так нещадно, що навіть сонце, утиснуте в хмарину, ніби поховало свій промінь нижче.

Максим підвівся з колін, струсив з джинсів пил і глянув туди, де Бублик щойно загубився серед мармурових надгробків.

— Гайда далі, — мовив він тихо, але з такою владою, що жодного сумніву не залишалося. Його голос ніби пробивав крізь густий морок.

— МОЖЕ, ГОДІ ВЖЕ?! — зарохтів Іван, притуливши долоні до скронь. — Ми ж тільки-но знайшли ті чорні чоботи! Це вже не гра — це трилер!

Саме тоді, неначе за єдиною нотаткою у сценарії, Бублик спокійно зліз із похиленої кам’яної плити. Він витягся, торкнувши пащу, і потягнувся так довго, наче малював останній акордовий пасаж у виставі. Жодного погляду назад — лише гордовите мовчання, що кликало їх за собою.

— Він веде нас, — тихо сказала Соломія, дивлячись на кота так, ніби він зовсім не кіт, а хранитель забутих таємниць.

— А може, він просто забув поїсти? — пробурмотів Іван, але з ноткою вдячності, що ця ідея трохи розв’язала йому язик.

— Тимко, заривай чоботи в пакет, — наказав Максим. — Це не просто мотлох, а ключ до всього, що тут сталося.

— Ух… добре, — тяжко зітхнув Тимко, стискаючи пакет, наче це була справжня бомба.

Вони рушили вглиб цвинтаря, крок за кроком, крізь зарості плюща, обвившого старі огорожі. Надгробки виразилися в тиші, мов очі старців, що бачать більше, ніж розум може збагнути. Цвіркунів уже не було чути — їхнє співання загубилося, як невідправлені листи. Пахло сирою землею й очікуванням: щось, невидиме й холодне, чекало на них у затінку дерев.

— Це місце… хочеться присісти й нічого не чіпати, — прошепотів Іван, стискаючи кермо свого рожевого велика, ніби тримав оберіг.

Максим лише кивнув:

— Попереду — яма правди. Готуйтеся не відступити.

Усе це встало їм перед очима, коли Бублик рушив уперед, залишивши лише легкий слід своїх м’яких лап у вологій траві. І діти рушили за ним — усвідомлено, але вже не боячись.

Бо вони знали точно:

Правда чекала там, де не ступала нога жодного звичайного гостя. І саме вони мали віднайти загублену Галю… або те, що від неї залишилося.