54. Чоботи, які хтось зняв

Максим обережно нахилився й підняв один із чобітів. Декілька секунд він тримав його в руці, як найцінніший доказ, вивчаючи форму й вагу.

— Здається, вони не такі вже й старі, — пробурмотів він, обдивляючись гуму.

— І смердять… — скривився Тимко, крутячись на місці. — У болоті, певно, плавали.

А головне те, що на підошвах залишалася волога брудна маса — свіжа, ще м’яка, із запахом вологості та чогось чужорідного кладовищу.

— Їх щойно носили, — констатував Максим, крутячи чобіт у руці. — Це не якийсь мотлох.

— То може… злочинець?! — прошепотів Іван, майже підстрибує від хвилювання, і озирнувся навколо, ніби чекав пастку.

— Можливо, — відповіла Соломія. — Хтось тут перевдягався, щоб стерти сліди.

Пауза.

Четверо слідопитів — і мовчазний кіт — дивилися на пару чорних гумових чобіт, немов це була справжня бомба з таймером.

— Уявіть собі… — почав Максим, і голос його тремтів від передчуття, — а якщо в цих чоботах Галю й тягли через кладовище?

Тиша стала глибшою: лише вітер шепотів між хрестами. Іван схопився за груди, а серце його забилося, мов на перегонах.

Наче справжній сищик, Соломія підняла погляд углиб кладовища, туди, де стежки зникали в хащах і вже не було видно неба.

— А може… вона все ще там? — сказала вона тихо, ледве чутно, але кожне слово було просякнуте непохитною інтуїцією.

Бублик прокинувся, зліз із каменю і, розтягнувшись, мов старий детектив, рушив попереду. Без слова, без огляду, але дуже точно — прямо в саме серце могил.

Максим спокійно сховав чоботи до пакета.

— Пішли? — запитав він тихо.

— За Бубликом? — уточнив Тимко, відчуваючи одночасно страх і захоплення.

— За правдою, — відповів Максим.

І вони рушили вглиб кладовища — туди, де не жарти, а тиша обіцяла відкриття, чекаючи на них у тіні старих хрестів… і там, де свого часу могла лишитися Галя.