53. Кладовище, якого всі боялись

Вітер стих не відразу — він піднявся ще могутніший, коли діти ступили на старий цвинтар. Сухе листя закрутилося у повітрі, хапаючи їх за ноги, волосся пищало від поривів, а свист у щілинах між скрипучими хрестами звучав, наче таємничий передзвін. Сонце, зніяковівши, сховалося за хмару — мовби саме небо дало зрозуміти, що веселощі в цьому місці давно втратили силу.

Іван ішов останнім, ступаючи то сюди, то туди, ніби намагався вискочити з сюжету, який сам же й придумав.

— Це дурна ідея… дуже дурна ідея… — бурмотів він, відводячи погляд від похилених, покритих мохом хрестів, що виглядали як старенькі спини, скручені під вагою часу.

Соломія затягнула шапку на вуха й відрізала:

— Ми ж маємо підказку.

Максим дістав із кишені зім’яту записку, яка важила в його руці, як справжній амулет.

— Тож що ми шукаємо? — запитав Іван, ледве не кричачи.

— Те, що знайдемо, — відповіла Соломія, і в її голосі прозвучав дзвінкий тріск, наче рейка, що от-от лусне.

Максим підвів погляд:

— Розділимося рядами. Очі — під ноги.

— Ага, — буркнув Тимко, — бо якщо дивитися вгору, можна зіштовхнутися з привидом просто в обличчя.

— Дякую за ідею, — прошипів Іван, але рушив вперед.

Між старими плитами, перекошеними й вицвілими, зарослими мохом і бур’яном, вони рухалися тихо, неначе не хотіли порушити спокій покинутих могил. Деякі хрести не мали жодного напису — просто свідчення чийогось минулого, що вмерло серед цих дерев.

Раптом Тимко завмер і вигукнув:

— Дивіться!

Вони притихли одне в одного, підступаючи до блискучого дивного предмета на траві між могилами.

— Це… — прошепотів Максим, коли вони опинилися поруч.

В парі стояли гумові чоботи. Чорні, блискучі, ніби щойно вийняті з відра з добривом.

— Привид залишив? — запанікував Іван, хапаючи Соломію за плече.

— Ти вигадник, — зневажливо відкинув Максим, але не зупинявся.

Тимко нахилився й принюхався:

— Пахнуть… добривом?

— Хіба хтось працює на городі серед могил? — здивовано вигукнув Іван.

— Чоботи з’явилися тут зовсім не випадково, — сказав Максим, окинувши навколо пильним поглядом. — Хтось був тут нещодавно. І залишив їх навмисно.

Бублик сидів на одному з кам’яних надгробків, спостерігаючи за ними жовтими, мов мідь, очима. Він ніби промовляв: «Ви близько… але ще не зовсім».

— Ми щось знайдемо, — прошепотів Максим, а голос у нього звучав раптом зовсім по-дорослому впевнено.

— Або воно знайде нас, — тихо додав Тимко.

І у цю мить кожен із них відчув: істина ось-ось вирине з-під моху й розкриє правду — приховану серед тихих хрестів і чорних гумових чобіт.