52. Перед воротами правди

— А де Іван? — спитав Максим, коли вони вже залишили позаду “гусачий апокаліпсис”.

— Я… я мертвий… — промовив Іван із кущів, на його обличчі застиг втомлений суміш жарту й відчаю, наче привид, який втомився від власного існування.

Він поволі визирнув із заростей: гілки у капюшоні, листя у чоботях, легка подряпина на щоці — нагадування про битву з розлюченим гусаком.

— Я ненавиджу це розслідування… — пробурмотів Іван, реп’яхи сипалися з його шкарпеток невеселим дощем.

— Але вже зовсім скоро правда буде в наших руках, — нагадав йому Максим, простягнув руку. Іван, хоч і неохоче, схопився за неї.

Він підняв велосипед — злегка потертий, але все ще рожевий, із кошиком і пластмасовими квітками, що тепер здавалися йому безглуздими.

— Якщо що, гусак був гірший за все інше, що чекало нас попереду, — усміхнувся Іван, уперше з ранку відчувши крихту рішучості.

Та він ще не здогадувався, наскільки гарячим буде наступне випробування.

Кілька хвилин — і вони вже підіймалися схилом до старого цвинтаря. Сонце було високо в небі, але під розлогими гілками дерев повисла тиша, немов вичікувальна. Жоден цвіркун не спів, жодна жаба не кумкнула.

І саме в цю мить, серед похмурих надгробків, на кам’яній огорожі з’явився Бублик. Він сидів, мов гість із іншого світу, жодного ранку чи заходу не потребувавши, аби бути присутнім.

— Він уже тут, — прошепотіла Соломія. Бублик не кліпнув очима, його жовті зіниці світилися на фоні похилого каміння.

— Ніби знає він історію цього місця краще за нас, — додав Тимко.

Максим оглянув друзів. У кожного в очах вже було відлуння страху, змішаного з бажанням дізнатися правду.

— А чи ми готові її почути? — тихо спитав він.

У тиші цвинтаря навіть вітер ніяк не відважився відповісти.

Бублик лишень підвів лапу, ніби готовий завести годинник справжньої таємниці…

І четверо слідопитів, озброєні ліхтариками, картами й тягарем власних очікувань, крок за кроком ступили всередину найтемнішої загадки свого літа.