51. Гусак, якого боявся навіть Іван

Слідопити мовчки прямували в бік кладовища. Дорога пролягала повз городи, стежку біля озера і крізь стару частину села, де будинки були вже перекошені від часу.

Максим ішов першим. У кишені — записка, що тягнулася важким каменем. Він час від часу торкався її крізь тканину, ніби переконувався: вона досі з ними.

Іван — останній. Йшов із виглядом людини, яка вже попрощалась із життям, і озирається кожні дві хвилини, шукаючи камеру, що знімає хорор-реаліті.

Бублик ішов збоку. Хвіст ходив із боку в бік, мов маятник. Його очі ніби говорили: "Ви ще не усвідомили, у що влізли, еге ж?"

На краю села Максим різко зупинився.

— Ми що, йдемо пішки? Це надовго.

— Що пропонуєш? — запитала Соломія, втираючи піт із лоба.

— Велосипеди, — коротко відповів Максим.

Іван завмер. Потім повільно, з жахом у голосі, сказав:

— Я погано катаюсь…

Максим підбадьорив його так, як уміє лише він:

— Тим краще — якщо щось вилізе, воно з’їсть тебе першим.

— ЩО?!

— Та жартую. Може…

Вони розійшлися по домівках — хто за велосипедом, хто за шоломом, хто — попрощатися з мамою "на всякий випадок".

Через кілька хвилин усі були знову разом.

Кожен узяв свій велосипед.

Крім Івана.

— У мене тільки сестрин рожевий! З кошиком і квіточками!

— Поїдеш — або біжи, — сказав Максим, уже сидячи в сідлі.

Іван стогнав, але таки виліз на велосипед, з виглядом трагічного героя.

Через 10 хвилин: 4 велосипеди — і Бублик, який ішов збоку, глянув на них з таким виразом, ніби кіт зрікся будь-яких надій на людство.

— Готові? — спитав Максим, оглядаючись.

— НІ! — закричав Іван, чіпляючись за руль, як за останній шанс на життя.

— Поїхали!

І вони помчали.

До місця, де ніхто не шукає.
Але де, можливо, давно хтось чекає.

Ось розширена версія сцени — з повною комічною напругою, абсурдною драматичністю і героїчним гусаком:

Велосипеди летіли селом, як блискавки з педалями. Вітер свистів у вухах, пилюка здіймалася хмарою позаду, кури розбігались у паніці. Від дровітні до магазину лунало:

— Я ЖИВИЙ!!! — кричав Іван, трясучись на рожевому велосипеді з квіточками. Кошик попереду гучно тарахтів, а стрічки на кермі майоріли, мов прапори під час шторму.

Та раптом — СТОП! Різкий гальмівний звук.
Перед самісіньким кладовищем, прямо посеред дороги, з кущів… виринає гусак.

Не звичайний.

Гусак-монстр.

Сірий.
Величезний.
Очі — як у демонів.
Крила — розправлені.
Шия — натягнута, як у змії, що от-от кине смертельний удар.

— Це він! СІЛЬСЬКИЙ ГУСАК-МОНСТР! — завив Іван, вказуючи пальцем, як свідок інопланетного вторгнення.

Максим зірвався з місця:

— Прорвемося! Вперед, не зупинятись!

Але гусак не мав таких планів.

— Га-га-ГАААААААААА!!! — вирвалося з нього, з таким лунким ехом, що старі вікна на хаті поруч затремтіли.

Іван натиснув на гальма.

Але…

— ГАЛЬМ НЕМА!!!

— Я ПОМИРАЮ!!! — крикнув він, підстрибнув на велосипеді і, не роздумуючи, вистрибнув у кущі.

Рожевий велосипед поїхав далі.
Без пілота.
Без страху.
Просто… прямо на гусака.

Гусак, який не очікував атаки з боку дитячого транспорту, перелякано відійшов назад.
Рожевий велосипед торкнувся його лапи… і впав.

Гусак відступив.
Злісно загарчав.
Розправив крила ще раз.
А потім… пішов геть. Мов переможений самою абсурдністю ситуації.

Максим, Тимко й Соломія об’їхали місце бою, намагаючись не задихнутись від сміху.

Іван виліз із кущів, обліплений листям, але живий. Весь. Навіть гордий.

— Ну… це було гідно, — сказав Тимко, плескаючи його по плечу.

— Це було самогубство, — буркнув Іван, витрушуючи гілку з капюшона.

Максим підсумував:

— Перше випробування — пройдено.

І навіть Бублик, що сидів за кущем і все бачив, нарешті... моргнув.