49. Виходу вже нема

Слідопити стояли під розлогим дубом у подушці ранкового світла. Сонце вже встигло піднятися над дахами, але хмари над селом ніби зупинилися на мить — затримали подих, як перед великим секретом.

Кожному з них крутилися в голові слова діда Петра: «мукання… зі сторони старого кладовища». Цей вислів завис у повітрі, мов важкий хмільний аромат перед грозою.

— Отже, ми йдемо туди, де її востаннє чули, — тихо промовив Тимко, і в його голосі вже не було жарту, тільки зосереджена рішучість. Його кроки злегка похитували суху траву під дубом, ніби він уже уявляв собі похмуру стежку, затиснуту між надгробками.

— Якщо вона там, — сканув поглядом зелені гілки Максим, — ми її знайдемо.

Його очі більше не питали дозволу: вони знали, що назад дороги нема. Він підвів голову, впевнено затяг усмішкою рядок у блокноті — той самий, що починався словами «Шукай там, де не шукають…».

Бублик, немов справжній ватажок, сидів на паркані з суворою грацією. Спина його була рівна, хвіст ледь тремтів, а жовті очі мовчазно спостерігали, немовби читали проклятий рядок вітру.

І раптом кіт стрибнув із паркану, легко торкнувся землі й, не обертаючись, попрямував у бік старої стежки. Він перетнув город, звитий колись солом’яними грядами, а потім зник за вуличкою, що вела до закинутого цвинтаря.

— Він уже знає свій шлях, — прошепотіла Соломія, коли Бублик зник з поля зору. Її пальці стискали ручку блокнота, а коліно тремтіло від нетерпіння — і від краплини страху.

— Тоді йдемо за ним, — тихо сказав Максим, і в кожному його слові била справжня сталеві впевненість.

Так у тиші вони рушили слідом за мовчазним провідником. Без зайвих слів, без жартів і без пахучих пиріжків, які раніше здавалися найважливішими трофеями. Цього разу вони не грали в розслідування. Це було більше — спроба вивести з тіні те, що боялося світла.

Ніхто не знав, що чекає попереду. Чи справді там на старому церковному подвір’ї знайдуть сліди Галі, чи вони натраплять на щось інше, щось, що давно терпляче чекало на їхній прихід.

Але всі знали напевно: відступати вже пізно. І той, хто привів їх так далеко, ніколи не веде просто так.

Бублик упевнено крокував уперед, залишаючи позаду лише тихенький шурхіт лап у сухому листі. І діти, мовчазні та зібрані, йшли за ним — у саме серце таємниці, де правда чекала, щоб нарешті вийти назовні.