48. Зустріч із дідом Петром

Щойно четверо відважних детективів зібралися рушати до найстрашнішого місця в селі, раптом із тіней з’явився дід Петро. Він був старий, наче саме село, але пам’ять його була гострішою, ніж лезо ножа, а очі — сірі й колючі, мов хмари перед грозою.

Дід Петро ступив до них тихо, неначе вітерець, і застиг поруч:

— Знову шукаєте? — запитав він тихим, проте такими вагомими словами, що всі миттю завмерли.

— Так! Корову Галю! — виголосив Іван, виструнчившись, мов справжній юний солдат.

Дід стиснув губи, ніби намагаючись пригадати щось важливе:

— Корови самі не зникають. І у ставок самі не йдуть.

У повітрі пролунав легкий скрип, ніби під ногами застогнали старі дошки. Діти відчули, що це не просто слова — це попередження.

— Ви щось бачили? — запитала Соломія, ніжно, але так наполегливо, ніби світло її ліхтарика змушувало правду вирватися назовні.

— Ні… але чув. Мукання… вночі… — дід подався вперед, заглибивши погляд у далечінь.

— Звідки? — не витримав Максим і зробив крок уперед.

Дід Петро довго дивився на нього, а потім тихо, але чітко промовив:

— Зі сторони старого кладовища.

На те місце, де вже давно ніхто не ступав, де наче сама земля забувала кроки живих.

Настала така глибока тиша, що навіть пташки припинили спів, а вітер ніби затаївся, дослухаючись до кожного їхнього дихання. Очі Івана широко розкрилися, мов дві тарілки:

— Тобто ми йдемо туди, де справді чути було… мукання?! — прохрипів він, не вірячи власним вухам.

Дід Петро не відповів, просто кивнув — повільно, але з вагою, що переважила всі їхні сумніви й страхи.

— А може… ви з нами? — виправився Іван, намагаючись знайти будь-який привід відмовитися.

— Мені вже досить, — глухо буркнув дід, розвернувся і пішов геть. Кроки його були впевнені, мов той, хто вже бачив реальну темряву й зрозумів: краща порада — не втручатися.

І знову четверо молодих слідчих залишилися сам на сам із своєю відповідальністю — та з дорогою, що вела до найтемнішої таємниці села.

Вітер знову підхопив шелест трави, ніби шепочучи: «Сміливі вперед». І серця дітей застукали швидше — адже попереду чекало справжнє випробування, якого вони не могли оминути.