47. Ранкові страхи Івана

Іван не прокинувся ні від глухого дзвону будильника, ні від ранішнього гуркоту гусей у дворі діда Петра. Він прокинувся від моторошного передчуття, яке стискало серце, немов невидима рука.

Очі самі собою розплющилися, і перше, що спливло в пам’яті, було слово «кладовище». Друге — «корова». І лише третє — нагадування, що сьогодні його чекає запланована експедиція… за власною волею.

— О, ні… — прошепотів він, зариваючись обличчям у подушку. — Хай мене гуси з’їдять, але не сьогодні.

Саме в цю мить він відчув на потилиці пильний погляд, що пробирав до кісток. Повернув голову — і там, на самому краю ліжка, сидів Бублик.

Кіт не ворухнувся. Жовті очі його блищали так холодно, ніби промінь ліхтаря у засніжену ніч. Бублик мовчки оцінював Івана, ніби запитуючи: «Чи ти насправді зможеш це витримати?»

— Бублик, ТИ ЩО ЗНОВУ?! — вигукнув Іван, смикнув ковдру на підборіддя й упав на бік, мов у пастці.

Кіт лише позіхнув — повільно, майже театрально, — і, не подаючи жодних пояснень, неспішно зліз з ліжка й зник у напівтемряві кімнати.

О десятій ранку друзі вже зібралися під старим дубом — тим самим, що став їхньою затишною штаб-квартирою.

Максим пильно дивився перед собою, тримаючи в руках ліхтарик;
Соломія стояла поруч із блокнотом наготові;
Тимко щосили намагався не об’їдати свій пиріжок (хоч аромат яблук замість сиру його дивував);
А Іван стояв із виразом, який промовляв: «Прошу, відмовтеся від цієї ідеї!»

— Гаразд, команда, — почав Максим рівним голосом, — всі готові?

— Я ОДНОЗНАЧНО НЕ ГОТОВИЙ! — випалив Іван, піднісши руки до гори.

— Ми питаємо не про твою готовність сприймати небезпеку, — спокійно вставився Тимко, закінчуючи свій пиріжок.

Соломія лише зітхнула й дивом втрималася від того, щоб не зауважити, що погляд Івана був дещо кумедним у його власному відчайдушному стилі.

— А якщо там справді щось приховано? — мовила вона, так само тихо, як буряка, що пробивається крізь асфальт.

Максим оглянув друзів, потім ще раз поглянув на пожовкле папірці з підказкою, що дрижала в його руці: «Шукай там, де не шукають…» Нарешті він підвів голову й твердо промовив:

— Вирушаємо.

І навіть у його голосі, хоч він і звучав впевнено, ледве вловлювалася зрадлива нотка тривоги.

Тож вони рушили: слідом за запискою, слідом за моторошним передчуттям Івана, слідом за тінню минулого.

А справжня тривога — та, що пробирала їхні серця до кісток — тільки починалася.