46. Завтра — новий страх

— Завтра вдень, — підсумував Максим, і хоча його голос був спокійний, напруга була відчутна: навіть справжній командир відчуває холодок, коли йдеться про кладовище.

— А я не піду! — вигукнув Іван, встрибнувши на місці. — Я… я категорично проти! Та й узагалі, там бабуся поховала свій хрестик і відтоді боїться тіней!

— Ой, фантазере, — хором відповіли друзі — і це вже стало їхньою маленькою традицією, мов магічний заклик, аби переконати Івана в незворотності плану.

Соломія залишалася серйозною. Вона тихо подивилася в тінь під дубом, де звично сидів Бублик, неначе охоронець їхніх найтемніших таємниць.

— А він піде? — запитала вона пошепки, і в її голосі не було жодної нотки жарту.

Усі звернули погляди на кота.

Бублик сидів нерухомо, із двома жовтими очима, що світилися в напівтемряві. Він не моргав і навіть не кліпнув вухом, просто дивився на дітей так, ніби читав їхні найпотаємніші думки.

Максим глибоко зітхнув:

— Він уже знає відповідь. Та не промовить її нам.

У цей момент Бублик уповільнено моргнув — і це було більше, ніж просто рух повік. Це був знак, мовби він тихенько усміхнувся, потвердивши: «Я йду з вами».

— Ну що ж… — Максим поклав руку на кишеню з запискою, — завтра — кладовище.

— Це буде жахливо… — пробурмотів Іван, притиснувши коліна до грудей, ніби тремтів від подиху холодної туманної ночі.

— І це ще не все, — тихо додав Тимко, поглянувши на записку з трепетом.

Усі занурилися в мовчання, розглядаючи пожовклі слова, що рясніли на зім’ятому папірці:

Шукай там, де не шукають…

У цьому простому реченні крилася вся їхня пригода: ключ до загадки, яка сяяла перед ними моторошною обіцянкою.

Ніхто більше не жартував. Вони відчували, що вже зовсім скоро пройдуть стежками між могил та старих надгробків, шукатимуть те, чого не шукали ніколи.

Адже завтра слідопити з їхньої «Секретної Кімнати» відправляться не просто на кладовище. Вони рушать до правди, яку краще було б не знаходити…