45. Село й припущення

Повернувшись у село, слідопити не могли знайти спокою. Сонце ще високо стояло на небі, але сам день здавався тьмяним і очікувальним — немов перед чимось дуже важливим.

Вони знову зустрілися під своїм старим дубом — тим самим місцем, яке давно вже стало їхнім «секретним притулком». Чотири знайомі обличчя дивилися одне на одного з новою серйозністю: вони уже не були звичайними дітьми з двору, а справжніми слідчими.

Максим повільно витяг із кишені м’яту, пожовклу записку. Він розгорнув її так обережно, немов це був папірець із найважливішими у світі інструкціями.

— «Шукай там, де не шукають…» — прочитав він уголос, затримуючись на кожному слові, і здавалося, що між літерами ховається якась невловима підказка.

— Це не випадкові слова, — тихо промовила Соломія, її голос звучав упевнено, хоч усередині вирував азарт відкриття. — Таємничий автор хотів, щоб ми це побачили.

— Хтось навмисне розмістив записку в тому мішку, разом із коров’ячою шкірою… Але навіщо? — Іван знизав плечима, проте в його очах вигравало хвилювання. — Це виглядає як якийсь жахливий жарт або хитрий план!

— А може… ми шукаємо не серед звичних слідів, а там, куди ніхто не заглядає? — підхопив Тимко, широко відкриваючи очі. — Щось таке я почую вперше, але… звучить переконливо.

Максим задумливо ковтнув. У тиші, що настала, чути було тільки шелест листя.

— Я думаю… — нарешті мовив він, і в його голосі прозвучав новий рішучий тон, — що нам потрібно йти на кладовище.

— ЩО?! — Іван стрибнув із лавки так несподівано, що змахнув рукою і невільно поскрипіла стара дошка. — Туди?! Навіщо туди?!

— Подумайте самі, — пояснив Максим, крокуючи навколо великого кореня дуба. — Кладовище — це місце, куди ніхто не ходить без потреби. Там тихо, там давно ніхто нічого не чіпав. Ідеальне місце, щоб сховати… щось велике.

— Та це найбезумніша ідея з усіх, які ми тільки вигадували! — вигукнув Іван, ніби побачив тінь привида за плечем. — Я там ні ногою!

— А якщо там справді щось сховано? — спокійно зауважила Соломія. — Не обов’язково в землю. Можливо, за надгробками… чи в старому склепі, що його давно вже ніхто не відчиняв.

Усі завмерли, розуміючи: ця ідея вже зміцніла в їхніх серцях, як насіння, яке проросте ночами під місячним сяйвом.

— Який план? — тихо запитав Тимко, хоча сам уже відчував, що відступати тепер надто пізно.

— Збираємося ввечері,— сказав Максим, — ще раз переглянемо записи та доказ, і тоді разом вирушимо на кладовище. Удвох, трьох чи вчетверо — але вирушимо.

— А що, якщо навіть Бублик не захоче туди йти? — з тремтінням промовив Іван, поглянувши через плече, наче чекав, що з темряви і справді з’явиться якась підозріла постать.

— Тоді ми підемо самі,— усміхнулася Соломія. — Адже справжні слідчі ніколи не бояться трохи темряви.

І так вони домовилися: коли сонце схилиться за обрій, вони повернуться під дуб до останньої настанови й рушать назустріч новій, наймоторошнішій пригоді у своєму житті.