44. У шафі — шок і слова

Навколо старезної шафи панувала гнітюча тиша, мов хтось забув вимкнути радіо в порожній кімнаті. Повітря було таким густим, що здавалося, ніби воно важить більше за будь-який камінь. Стіни, обшиті потьмянілою фарбою, ніби нависли над дітьми, слухаючи кожне їхнє дихання. Підлога з старих дощок навіть не скрипіла — мабуть, табун привидів вже втомився від втечі і заборонив своїм копитам робити зайвий шум.

— Отже… що це означає? — почав Іван, але голос його затремтів, і слова так і зависли в повітрі. Він ковтнув, наче прагнучи проковтнути ту страшну думку, яку і не хотів би вимовляти.

Максим стояв поруч, стиснувши кулаки; напруга була так великою, ніби він ось-ось мав зробити найважливіший крок у житті. У його очах плуталися логіка й страх — таке рідко бачили навіть старші слідчі.

— Ми не маємо поспішати з висновками, — сказав він тихо, але твердо. — Це не факт. У нас лише шкура. Лише намір показати нам шлях.

Якраз у цю мить Соломія, яка уважно досліджувала шматок тканини, раптом нахилилася і мовила:

— Дивіться… тут щось прикріплено.

У її пальцях з’явилася стара пожовкла записка, трохи волога на краях, загорнена вчетверо. Максим обережно взяв її, розгорнув і прочитав уголос, ледь шепочучи:

— «Шукай там, де не шукають.»

Новознайдений листок лежав у їхніх долонях, як свідчення чарівної загадки. Тиша стала ще глибшою: ніби сам ставок завмер, слухаючи ці слова.

— Це вказівка, — тихо промовила Соломія. У її очах уже не було страху — тільки підозра і готовність іти далі.

— Але хто міг залишити тут таке послання? У шафі з… цим?! — Іван сів на старий, скрипучий стілець і вигукнув так, ніби щойно побачив примару.

— Ніхто не каже, що ми маємо кинути цю справу, — відповів Максим, ховаючи записку в кишеню. — Це точно не випадок. Хтось хоче, щоб ми шукали. І, можливо, хтось грається з нами.

— Може, повернемося до нормального життя… — голос Тимка тремтів, ніби він вагався між пригодою й безпекою. — З пиріжками, сміхом і без корів у шафах?

— Ні, — рішуче промовив Максим. — Ми вже багато чого дізналися. І якщо зупинимось зараз, ми ніколи не дійдемо до кінця цієї загадки.

Вони різко вийшли з хати і опинилися під світлом ранкового сонця. Це повітря здалося надто легким, надто прозорим — немов воно хотіло вибачити їм ті темні години, що тільки-но минули.

У дверях хати на мить з’явився Бублик. Він сидів тихо, з розумними очима, дивлячись спочатку на порожню шафу, потім на мішок, немов оцінював, чи добре вони попрацювали. А потім неспішно вийшов слідом за дітьми — мовчазний провідник у світ нових секретів.

І в цю мить усі зрозуміли: попереду чекає найцікавіше. Бо кожна правда — це лиш двері до нової таємниці, а вони вже стільки пройшли, щоб зупинятися на півдорозі.