42. План і хата

Наступного ранку — ще до того, як гуси з двору діда Петра влаштували звичний “гусиний мітинг” — слідопити вже зібралися під своїм дубом. Кожен стояв із серйозним обличчям, немов перед легендарним судом присяжних.

— У ставку ми знайшли клапоть тканини, але корови немає, — сказав Максим, переглядаючи свої нотатки в блокноті. — Це був слід… але аж ніяк не кінець.

— Який висновок? — тихо спитав Тимко, стискаючи в руці недоїдений пиріжок з сиром, що раптом здавався зайвим.

— Її десь ховають, — твердо відповіла Соломія, клацнувши ручкою. — І точно не у воді. Значить… у будівлі. Там, де темно, куди ніхто не зазирає.

Усі мовчки поглянули одне на одного — і раптом, як блискавка серед ясного неба, пролунала ідея від Тимка:

— А що як вона десь у закинутій хаті біля лісу?

Тиша розлилася над ними густішою, ніж ранішня імла.

— Там уже давно ніхто не живе, — підтвердила Соломія, уявивши похилену стіну й темні вікна. — Стара хата, яку всі обходять стороною. Ідеальне місце для схованки.

— Але лише вдень! — підкреслив Максим, і в голосі прозвучав характерний нотаток: «Так, хлопці, без нічних штурмів». — Якщо хто полізе туди вночі, я не рятую.

План було затверджено. О 15:00 знову зібратися біля тієї хати.

Після обіду вони вийшли назустріч пригоді. Хата стояла на крайній околиці села, затиснута між високими соснами й обросла бур’янами по пояс. Вона ніби запитала про себе своєрідним скрипом:

— Коли востаннє тут було людне слово?

Стіни хиталися, вікна мали пусті очі, а дахи виглядали так, ніби справжньої негоди й не чекали — пригноблені віком та запустінням. Під самісінькими підвіконнями стояли банки, вкриті павутиною, — ці мовчазні свідки старих днів здавалися готовими розповісти будь-яку таємницю, тільки б хтось нарешті їх послухав.

— Якщо тут є привид… — почав Іван, озираючись довкола, наче влітку в напівтемряві заблукав хижак.

— Привида не буде! — хором вигукнули всі троє.

Двері хати розчахнулися з виразним скрипом, але так тихо, ніби благали не робити зайвого шуму. Хлопці ступили всередину.

Із першого кроку їх оточила вологість. Дихання старого дерева, пилюка століть та щось інше — невідомо яке, але неприємне. Повітря було густе, мов молоко, і здавалося, ніби самі стіни шепочуть старі скарги.

Максим підняв ліхтарик, і вузька стрічка світла розрізала темряву. Соломія нагнулась і зупинилася:

— Дивіться… сліди, — голос її лунав так тихо, ніби вона радила про щось дуже цінне.

— Свіжі, — додав Максим, нахиляючись низько, щоб роздивитися добре. — Великі, глибокі… немов від копит.

Діти завмерли. Ці копита, здавалося, належали не звичайній корові, а чомусь значно більшому, незвичайному. У головах закрутилися тисячі запитань: де вона зараз, хто тримає її в полоні, і чи вистачить у них сміливості зайти далі.

Слідопити ще не знали, у що саме вплелися. Але рішення було одне: залізти всередину, придушити страх і шукати далі, бо вони вже стояли в самому серці таємниці — і відступати було пізно.