40. Тканина з глибини

Максим нахилився над водою та ввімкнув ліхтарик. Його промінь вирізав темряву наче гострий ніж, а поверхня ставка миттєво заіскрилася: дрібні відблиски робили воду схожою на розлите скло чи чарівне дзеркало.

Соломія стояла поруч і м’яко тримала Івана за плече — не стільки для підтримки, скільки щоб він не втік у перші секунди. Адже, як усі знали, Іван бігав так само швидко, як і думав, а тепер його думки кидалися, мов моторошні привиди.

Тимко присів на землю, тримаючи ліхтар у руці: обличчя його наполовину висвічувалося різкими вогнями.

— Там… щось є… — прошепотів він, і в його голосі не було жарту.

Поверхня вода знову затремтіла: вона ніби ожила, наче відчула, що над нею стоять чужі очі.

Серця у дітей застрибали, дихання стало коротким, а повітря навкруги наповнилося цією густою, майже солодкою напругою — як той сир у пиріжках, які вони так і не встигли принести бабі Галі.

І раптом…

З темряви над водою піднялося щось біле. Велика, обдерта пляма тканини, поранена брудом і пилюкою. Клапоть моторошно тріпотів на легкому вітерці, ніби його тягли через болото чи ліси, де не ступало ніхто, крім тіней.

— ТАМ ЩОСЬ СТРАШНЕ!!! — закричав Іван, його голос розірвав ніч, мов поліцейський свисток.

Тимко підскочив, забувши про ліхтар, але Максим швидко схопив його за руку:

— Це доказ! — промовив він з тією рішучістю, якої не було навіть у Степана з трьома мотузками.

Соломія запалила свій другий ліхтарик і нахилилася. Її очі блищали від хвилювання.

— Це… скатертина? — гадала вона.

— Ні, — тихо відповів Максим, стискаючи кулак. — Це частина коров’ячого покривала. Саме того, яке баба Марія застеляла на Галю, коли везли її до каплиці на святкову службу.

Натовп жаб у ставок зупинив своє бурхливе квакання. Вітер навіть не шелеснув у гілках.

— Тобто… Галя була тут… — тільки й промовила Соломія, і її голос затремтів від усвідомлення.

На березі, серед високих очеретів, Бублик сидів, мов стародавній вартовий. Його жовті очі світилися впевненою мудрістю.

Кіт тихо підвівся, потягнувся, напрочуд величаво — і подивився на дітей таким поглядом, ніби говорив: «Я вас сюди привів, далі — ви самі».

А потім… неспішно рушив назад до Таємної штаб-квартири Малих Детективів під дубом, залишивши їх на самоті з тямою таємницею.

Четверо слідопитів стояли мовчки, дивилися на клапоть тканини, що невтомно крутився на поверхні ставка, ніби мерехтів сигнальним вогником.

— Що це все означає?.. — прошепотів Тимко, обережно ховаючи обличчя в комір куртки.

Максим відчув, як кулаки стискаються.
Його очі вже не питали — вони знали.

— Це означає, що наша пригода лише розпочинається, — тихо промовив він. — Ми занадто далеко зайшли, щоб тепер зупинитися.

Усі троє відчули холодне передчуття: завтра вони повернуться на ставок. І цього разу — вже не просто за коров’ячим покривалом, а за самою правдою, яка чекала там, у темряві очерету.