39. Шлях мовчазного провідника

— Ви бачили це?.. — прошепотіла Соломія, і її слова майже розчинилися в ніжному шелесті нічного вітру.

— Він веде нас туди! — вигукнув Тимко, його очі світилися азартом, мов два маленькі світлячки.

— То ми справді підемо за ним? — навіть Іван не стримався: вже діставав ліхтарик з рюкзака, очі блищали від нетерпіння.

— Звісно, що підемо, — твердо сказав Максим. Його голос був спокійним і впевненим, хоч тепер у ньому звучала ще одна нота — обережність.

Вони перевірили батарейки в ліхтариках, тихенько згорнули свої записи і з небагатослівним кивком рушили слідом за Бубликом. Кіт ішов спокійно, без поспіху, не озираючись — ніби знав: вони йдуть, і їм треба самим дійти до місця призначення.

Село відступало позаду, і лише приглушені голоси людей, немов у далекій казці, лунали звідкілясь углиб ночі. А поряд цвіркуни влаштували свій таємничий оркестр: стукіт їхніх крил нагадував тихий метроном, що відмірює час між двома важливими подіями.

Дерева над ставком стояли суворими, мов охоронці ночі, чорні силуети на тлі місяця. Вода виблискувала темними промінчиками, мов чорнило, розлите на старому письмовому столі.

І раптом Бублик зупинився — прямо на самісінькому краю ставка. Сів рівно, як справжній сторож, без найменшого звуку, і пильно втупився в темну воду. Він сидів так довго, що здавалось, ніби час завмер на хвилину.

Діти підкрались ближче, ковтаючи страх мов ковток холодного повітря.

— І що ми тепер? — тихо прошепотів Тимко, побоюючись зіпсувати ту загадкову мить.

Бублик підняв лапу — повільно, міркувано, і лише доторкнувся кінчиком гострого кігтя до поверхні. Зчувся тихий, ніжний звук — як тоненький камертон, що звучить у ночі. Вода кругами розійшлася, і між хвилями з’явилася дивна крапля світла. Маленька спалахнула, потім потонула в темряві.

— Що це було?.. — голос Івана тремтів від хвилювання. Він не міг повірити, що бачить щось таке дивне.

Бублик повільно відступив і сів у траві, спокійно дивлячись на них, мов кажучи: «Я показав вам шлях — тепер ваш хід».

Він не муркотів, не закликував, просто залишився там, де допоміг їм відкрити нову таємницю. А діти стояли над ставком, з ліхтариками, опущеними до поверхні води, і кожен відчував, що ця мить — початок чогось більшого, ніж шукання корови.

Адже те, що ворухнулося у воді, могло стати першою підказкою до великої загадки… або навпаки, привести їх до ще глибшої таємниці, яка чекала на них в самісінькому серці ставка.