37. Правда, якої всі боялися

За пасікою, серед високих соняшників і старих переламаних грабель, троє друзів чекали вже з невимовним нетерпінням. Іван нервово гриз олівець, Тимко перебирав у руках пиріжок з повидлом, а Максим ходив колами так швидко, наче готувався до великої битви.

І ось, серед тихого дзижчання вуликів, з’явилася Соломія. Вона поверталася з пасіки зовсім іншою — спокійною і мовчазною, але в очах у неї було щось таке, що мовило всім трьом: «Я тепер знаю більше, ніж можу сказати».

— Що ти дізналася? — не втримався Максим і підбіг уперед, наче розкривач найпотаємніших таємниць.

Соломія зупинилася, дивилася на друзів кілька довгих секунд. Потім тихо промовила:

— Він сказав… що ставок ховає щось страшне.

Слова зависли в повітрі. Навіть вітер притих, ніби сам затаїв подих, бджоли перестали гудіти, а сонце ненадовго сховалося за хмарою.

Хлопці переглянулися.

— Очевидно, — промовив Максим, голос його звучав несподівано серйозно. — Але тепер це не просто здогадка. Це… попередження.

— Щось страшне? — підняв брови Іван і округлив очі. — Монстр? Привид? Галя-мутант?

— Іване, не зараз, — зітхнула Соломія, бо вона знала, що жарти не на часі.

— Саме тоді, коли треба тікати, — пробурмотів Тимко, погойдавшись на місці, — проте ми не збираємося тікати. Ми… підемо далі.

Максим зупинився й глянув на друзів, потім на ставок, що виднівся поміж дерев мов темна пляма.

— Ми знали, що ця справа не проста. І знали, що рано чи пізно мусимо йти туди.

Соломія тихо кивнула:

— Це “рано чи пізно” — уже сьогодні.

— Ви впевнені? — прошепотів Іван, намагаючись зловити впевненість у голосі.

— Ні, — визнав Максим зі щирою відвертістю. — Але це неважливо. Бо ми — справжні слідопити.

Усі розуміли одне: усе, що було до цього — лише підготовка. А попереду чекає головна розв’язка. Вони глибоко вдихнули, маючи в кишенях шматочки торта і пиріжки з повидлом, і впевнено рушили стежкою до ставка.

На самому березі, там, де трава здавалося трохи похиленою, а вода відбивала небезпечні тіні, їх уже чекав Бублик. Сидів він на старому колодязі, дивився на них жовтими очима, ніби готовий урочисто віддати останню підказку.

І в ту мить усі четверо знали: справжня пригода лише починається.