36. У дворі Степана

Соломія підійшла до старої хвіртки з тією невимушеністю, яка вирізняє вправну шпигунку. Зовнішньо вона виглядала як звичайна дівчинка, що прийшла допомогти з медом, а всередині її серце билося швидше, мов перед вирішальною сценою вистави. Вона постукала — тихо, але чітко.

— Чого тобі? — грубий голос Степана врізався в тишу. Він завжди говорив небагато, але кожне слово важило, мов камінь.

— Я… я хотіла допомогти вам на пасіці, — промовила Соломія, підтягуючи плечі, щоб не видати своїх справжніх намірів.

Степан довго дивився на неї. Його очі були допитливі, мов два темні озера, в яких не так легко розгледіти дно. Він поставив кілька коротких питань: хто вона, чи не боїться бджіл, звідки взялася така пропозиція. І, на диво, вирішив погодитися.

— Ходи за мною, — тихо промовив він і повів у гущавину вуликів.

За кілька десятків метрів троє слідопитів прикрито сиділи в кущах. Тимко так туго стискав у руці пиріжок, що повидло потихеньку видавилося назовні.

— Вона справді йде одна… — шепотів він.

Над ними неслухняно шуміли вітри, а Жулик хропів у сіннику. Іван пильно вдивлявся крізь щілину в паркані, ніби мав стати частиною дошки.

— Згадай, Соломіє, тримайся, — подумав Максим, стискаючи кулак біля себе. — Ти не самотня.

На пасіці панувала гіпнотична тиша. Ось-ось бджоли розпочнуть свій багатоголосий спів. Степан рухався між вуликами легко, немов господар королівства меду. Він показав Соломії, як правильно тримати рамки: не тремтіти, не робити різких рухів, зберігати врівноваженість. Соломія слухала всю увагу, зберігаючи спокій і чекаючи слушного моменту.

Коли вони нарешті складали останню рамку під зеленим навісом акацій, Соломія зібралася з думками, зробила крок уперед і тихим голосом запитала:

— А ви вчора ввечері кудись ходили?

Степан завмер, ніби вперше згадав щось, від чого хололо в жилах. Його погляд змінився: він став схожим на старого рибака, який ніколи не розповідає про свої найтемніші ночі.

Пауза затяглася. Нарешті він нахилився й мовив майже крадькома:

— Ти теж цікавишся тією коровою?

— Так, — зізналася Соломія. — Це справжня таємниця нашого села.

Степан зітхнув і нахилив голову до одного з вуликів, ніби сумував про втрачений мед.

— Є місця, куди краще не лізти, — промовив він тихо. — Особливо став, коли наставляє темрява.

— Чому саме там? — обережно перепитала Соломія.

Він глянув на неї так, неначе давав останню настанову:

— Бо не все, що там зникло… хоче бути знайденим.

Потім він відійшов на крок убік і вимовив слова, які прозвучали ледь чутно:

— Годі. Йди додому.

Соломія подякувала й тихо вийшла з пасіки. За її спиною Степан дивився на неї довго-предовго, мов людина, що знає: наступний крок має вирішальне значення.