34. Іван повертається з новиною

З-за рогу вибіг Іван — весь у подряпинах і з розпатланим волоссям, мов тільки-но втік із вовчого рою. В руках він тримав блокнот, а на обличчі сяяв переможний вираз: очі світилися, наче нічні фари сільського трактора.

— Я знаю, куди він пішов! — вигукнув він, намагаючись схопити подих між словами.

— Куди? — зібралися навколо його слова трьома здивованими голосами, неначе чекали на допис до найцікавішого роману.

— До ставка! — вигукнув Іван так голосно, що й пташки на гілках завмерли.

Настала така глибока тиша, що навіть Жулик узяв паузу в своєму хропінні.

— Він знову… до ставка? — повільно промовив Максим, міцно стискаючи пакунок із тортом.

— Якщо він там щось переховує… — тихо сказав Іван, озираючись довкола, ніби побоювався, що пасічник вийде з-за куща із мотузками в руках.

— Ми повинні встигнути першими, — урочисто оголосив Максим. — І ніхто нас не має випередити.

— Але ж пиріжки ще не готові! — заперечив Тимко, згадуючи про найтерміновіше завдання їхньої операції.

Максим зітхнув так, ніби втратив частину детективної величі.

— Добре, — сказав він, — чекаємо бабусь, забираємо пиріжки з повидлом і рушаємо до ставка всією командою.

Соломія вже записувала в блокнот новий план дій:

— Зібрати весь «солодкий набір».
— Домовитися з бабусями про свідчення.
— Вирушити до ставка.
— Уникнути пасток.
— І, можливо, повернути нашу Галю.

Тим часом, кілька метрів від них, у тіні магазину, лежав Бублик. Його очі блищали холодним розумом — ніби він уже все розгадав, але вирішив дати друзям шанс дійти до істини самостійно.

Кіт не рухався. Він не муркотів. Просто дивився, насолоджуючись моментом. У цьому погляді була легка іронія і натяк:

Ви майже на фініші, друзі.
Але найцікавіше — попереду.