28. Тінь і новий доказ

Максим миттю вискочив із ліжка, ледве не збивши нічник. У темряві нашарпав куртку, натягнув її поверх піжами й підкрався до вікна.

Повітря майже не рухалося. За подвір’ям майорів тільки один ліхтар біля хвіртки — як пляма правди посеред мороку.

І саме в цій плямі він побачив тінь. Високу, людську. Вона стояла біля хліва, ніби принишкла, прислухаючись до внутрішнього скрипу дверей.

Максим завмер. Серце калатало, ніби величезний барабан. Рука тремтіла на віконній рамі.

Раптом фігура рушила. Кроки були шурхітливі й упевнені водночас. Через двір пролунав тихий клац, хвіртка скрипнула — і тінь зникла.

Максим не вагався. Схопив ліхтарик і вистрибнув у ніч босоніж. Росиста трава плескалася під ногами.

Двір був порожній. Тиша здавалась густішою за чорнило. Та поряд із тишею він помітив свіжі сліди вологого ґрунту — глибокі, мовби важкий вантаж щойно пронесли.

На дверях хліва висів клаптик тканини. Зачеплений за іржавий цвях, темний і грубий, ніби брат того, що вони вже колись знаходили.

Максим обережно зняв його й притис до світла ліхтарика. Тканина була трохи вологою, обсипана пилюкою, і пахла… чимось диким, тваринним.

Кілька кроків убік — і він помітив Жулика, що спав у кутку, скупившись у кучерявий клубок. А над хлівом, мов мовчазний велетень, сидів Бублик. Непорушний, мов статуя, з жовтими очима, що блимають упівсвіту.

— Ти щось бачив? — пошепки запитав Максим, піднімаючи голову.

Кіт повільно моргнув двічі і знову завмер. В його погляді було стільки спокою й таємниці, що Максим раптом зрозумів: Бублик уже знає більше, ніж будь-хто інший.

В цій тиші бриніло передчуття: завтра друзі мусять розкрити ще одну загадку. Бо хтось повернувся до хліва. І цього разу він залишив слід, який ніхто не міг ігнорувати.