25. Дві бабусі — два фронти

У селі Шпилі всі знали одне невід’ємне правило: бабусі тут знали все. Вони були живими енциклопедіями, таємними агентками та підслуховувачками номер один.

Особливо виділялися дві головні інформаторки:

Баба Варвара — легендарна «сканерка» Шпилів. Її очі бачили крізь стіни, а мітла слухала всі розмови.

Баба Галя — справжня «подрібнювачка» секретів. Людина могла навіть мовчки пройти повз — і баба Галя вже знала, з ким вона розмовляє.

План був простий, мов казка:

Максим і Соломія йдуть до баби Варвари.

Іван і Тимко — до баби Галі.

Зустріч під дубом за годину.

— Поїхали! — вигукнув Тимко, наче вони вирушають знімати блокбастер.

У дворі баби Варвари

Максим і Соломія рухалися повільно, наче ніндзя в хутряних капцях. Але марно: баба Варвара вже чекала посеред двору, сперлася на мітлу, а її погляд був такий пронизливий, що навіть павуки в сараї затихли.

— О, знову ви? — хмикнула вона. — Я вас по шурхоту впізнаю.

— Бабо Варваро, — вступив Максим, збираючи весь дипломатичний тон, який тільки мав, — нам потрібна ваша допомога.

— Мені от потрібні нові банки для варення, — буркнула вона. — Але я ж вас цим не мучаю.

— Будь ласка, — запропонувала Соломія. — Ви ж усе бачили!

— Я все бачу, — відповіла Варвара, глянувши поверх дітей. — Навіть те, чого краще б не бачити.

— То хто ж вночі їздив на возі? — виклав Максим усе запитання за мить.

— А що мені з того? — коротко сказала баба.

Соломія подивилася на Максима: твоя черга.

— Що вам потрібно? — обережно спитав він.

— Торт. — Варвара задумливо знизала плечима.
— Який торт? — зніяковів Максим.
— З шоколадом, щоб крему було багато, — інтонацією ЦРУ. — Не той сухар із базару.
— Якщо принесемо… — Максим замовчав.
— Може, щось і пригадаю, — кивнула Варвара.
— Добре! Ми скоро! — улітку світлої надії.

Іван і Тимко підкралися обережно, наче два маленькі сищики, що бояться вилазити з-під куща. Але баба Галя зустріла їх із усмішкою:

— О, гості! Чи ви знову щось загубили?

— Бабо Галю, — почав Іван з серйозним видом, — чи бачили ви минулої ночі щось підозріле?

— Знаю, що хтось возив сіно, — махнула вона рушником.
— Хто? — не відступав Іван.
— Темно було… — зізналася баба. — Але віз гуркотів, як старий трактор.
— У який бік? — уточнив Тимко.
— До ставка, — подивилася вона прямо в його очі.

— Ви точно когось бачили! — наполягав Іван.
— Може… — Галя загадково знизала плечима, — бачила.

— І що вам треба, щоб пригадати? — запитав Тимко, ніби робив ремонт на даху.
— Свіжих пиріжків, — відповіла баба.
— З чим? — здивувався Іван.
— З домашнім сиром. І гарячі. І не з базару — я того не з’їм.

Іван із Тимком переглянулися: суміш поваги, страху й легенького голоду на їхніх обличчях.

— …Ой, — тихо прошепотів Іван.

Висновок
Правда в Шпилях мала вартість:

Тортів,

пиріжків,

і терпіння.

І тепер у руках слідопитів було все: списки, записи і головне — чітке розуміння: завтра вони повернуться з гостинцями. Бо тільки так бабусі-інформаторки відкриють свої таємниці.