21. Несподівана поява

Після невдачі з пасічником Степаном слідопити поволі повернулися до старого дуба — їхнього неофіційного штабу. Під розлогими гілками, в прохолодку листя, вони влаштувалися в колі й виклали перед собою всі докази: клаптик тканини, сріблястий ґудзик та власні нерви, що вже тріщали, немов сухе гілля.

— Отже, що в нас є? — спитав Максим, розкриваючи блокнот і тихенько постукуючи ручкою по сторінці.

— Ґудзик Степана — справжній, як нагорода, — Соломія підняла руку, і в її долоні плескотів срібний кружечок, ніби блискучий трофей.

— Сарай із тим великим мішком, що шуршить… — додав Тимко, голос його звучав немов трейлер до пригодницького фільму.

— І… можливо, тут причетні прибульці, — прошепотів Іван, озираючись довкола на випадок, якщо десь над головами пролітають тарілки.

— Іване, — дружно вигукнули всі, — ТИ ДУРНИК! І навіть Бублик, що дрімав поруч, підтримав шкрипким чихом.

Раптом десь із-за кута хати залунало легке шарудіння. Діти миттю вишикувалися вздовж паркану, притиснувшись, ніби навчальні манекени шпигунів.

— Тихіше! — кліпнув Максим і натиснув вказівним пальцем на губи.

Повз них котився старий дерев’яний візок із прямокутним кузовом, так оббитий, що щілини між дощечками нагадували очі старого героя. Колеса скрипіли, ніби тужливі скрипки, а зверху на солом’яному вмісті лежала велика біла тканина — занадто чиста й велика для сільської роботи.

— Що це може бути? — прошепотів Тимко, втискаючись у куток паркану.

— Якась біла покривка… — припустив Іван, але й сам відчував, що це занадто просто.

— Звідки тут сіно? — задумливо похитала головою Соломія. — Адже неподалік ставка ніколи не пасуть, а поле для сіна тут не орють.

— Та там же навіть бур’яни ростуть ледачими мотузками! — додав Тимко.

Максим уважно придивився:

— Хто візок тягне?

Усі рівно подивилися на візочника — молодика, якого вони знали: це був Ігор, справжня селянська «швейцарська армійська ложка»: ремонтував дах, згрібав гній, продавав насіння — словом, не впускав жодного підробітку.

— Це ж той Ігор! — прошепотів Тимко.

— І той, що колись забирався на дах школи, — підсік Іван.

— Але чим він тут орудує? — жваво запитувала Соломія.

Максим обережно витягнув блокнот:

— Досліджуємо цю білу тканину. Ігор везе щось важливе.

— Може, він ховає там наші докази? — припустив Іван.

— І треба негайно перевірити! — рішуче оголосив Максим.

Тим часом візок повільно проїжджав повз дуб, тереблячи колеса й випускаючи фонтан піщинок. Біле покривало звисало з кузова, ніби таємничий прапор, що кликав за собою.

— Операція «Біле покривало» — починається! — шепнув Максим, підводячись і регулюючи капелюх на голові.

Слідопити вихопили свої блокноти та мотузки, готові до найцікавішої частини розслідування: дещо зовсім неочікуване лежало під тим білим покривалом. І крок за кроком вони наближалися до істини, в якій було місце і солодкому меду, і холодним підозрам, і, безперечно, справжній пригода лише починалася.