19. Сарай і ґудзик

Слідопити завмерли на місці. Сонячні промені лагідно гріли плечі, але в повітрі пахло інтригою.

— Як будемо діяти? — тихенько прошепотів Тимко, ковзаючи поглядом уздовж саду.

— Прямо й чесно! — урочисто оголосив Максим, випроставшись, наче солдат перед шикуванням. — Підійдемо до пасічника й чесно запитаємо.

— Прямо й чесно? — здивувався Іван.

— Ну… майже чесно, — зізнався Максим.

— Чому «майже»?! — не витримала Соломія.

— Бо поки ви двоє питатимете, — підморгнув Максим Тимкові, — ти потайки зазирнеш у сарай і перевіриш, чи там не схована наша Галя.

— ЩО?! — в очах Тимка заіскрилася пожежа. — У сараї?!

— Операція «Подвійний підхід», — по-дружньому пояснив Максим. — Таємно й відкрито водночас.

Поки Соломія й Іван крокували стежкою до лавки, де пасічник сидів із чашкою медового чаю, Тимко у спіденку зі стрибком опинився біля старої дерев’яної будівлі.

Відкриття фронту № 1: пасічник
— Доброго ранку, пане Степане! — ввічливо привіталася Соломія, посміхаючись так, ніби в неї під рукавом був цілий букет аргументів.
Степан підвів повільно брову й відпив ще ложку меду. Нічого не казав.
— Може, ви ввечері щось підозріле бачили? — виріс Іван.
Пасічник повільно ковтнув, підсунув чашку та промовив тихим, але впевненим голосом:
— А що мало статися?
— Корова наша, Галя, зникла… — вимовив Максим.
— Та я давно знав, що так буде, — відповів Степан, дбайливо ставлячи ложку на стіл. — Галя давно хотіла волю.

Друзі завмерли. Від цих слів у головах замерехтіли тисячі запитань.

— То ви думаєте, вона втекла сама? — наважився спитати Іван.

— А ви як гадаєте? — відпив пасічник і знову замовчав.

Максим простягнув руку до кишені, де дзвенів срібний ґудзик, але раптом…

Відкриття фронту № 2: сарай
Тимко тихо вислизнув за будинок і підійшов до дверцят сараю.

— Якщо Галя десь ховається, — шепотів він, обережно штовхаючи половину дверей,— то тут!

Двері зрадицьки скрипнули, і Тимко зазирнув всередину.

— Сарай вияви…— він застиг на півслові.

Кут сараю займав величезний мішок, з якого стирчала дерев’яна ручка хустки та кут гніздечка бджолової соти. Мішок ворушився, ніби всередині килочилося щось живе.

— ЩО ТИ ТУТ РОБИШ?! — раптом грізно прозвучав голос.

Тимко підскочив так, що ледве не вдарився лобом об перекладину. Перед ним, із обуреним поглядом, стояв пасічник Степан, роздивляючись гаманець із ключами, який впав під ноги хлопця.

— Ее… — заїкнувся Тимко. — Я тут… вулики рахував!

— У… сараї? — Степан дивився так суворо, що Тимко одразу відчув свою провину. — Цікаві моделі, кажеш?

— Ну… — Тимко спробував усміхнутися, але це було схоже на кволий трюк. — Ну… так.

— Геть звідси, — коротко наказав Степан.

Тимко, ніби випущений з пружини, дав драла назад, проминаючи друзів:

— Давай, тікай! — кричав він, мчавши через город, залишаючи за собою шлейф із розгублених крихт.

Слідопити лишилися за старою галявиною, захекані, але рішучі.

— ЩО?! — майже синхронно закричали Максим і Соломія.

— ПАСІЧНИК РОЗКУСИВ НАС! — натиснув на підхоплення Іван.

Вони перезирнулися. Серця стукали, мов у марафоні. У руках у Максима тихцем виблискував ґудзик-свідок.

— Операція «Піджак і Пасіка»! — кивнув він. — Поки що відкритий конфлікт, але ми ще не програли. Попереду нові ходи, і відтепер пасічник Степан під нашим наглядом — хоч він нас розкусив, але й ми його не відпустимо.

Друзі зібралися в кулак і рушили вперед, назустріч своїй головній таємниці.

Бо істина завжди поруч із останнім слідом… навіть коли він веде через гудіння вуликів і древній сарай.