18. Обережна операція

Слідопити стояли на роздоріжжі не лише фізично, а й морально. Перед ними відкривалися два шляхи:

- Одразу йти до пасічника Степана й показати йому знайдений ґудзик.

- Діяти обережно, сховатися в кущах і спостерігати, як справжні таємні агенти.

Максим, звісно, узяв ініціативу. Він частенько брав кермо в свої руки, коли інші вже починали відволікатися або будувати кулінарні плани.

— Маємо діяти обережно, — тихо мовив він, вказуючи пальцем на будинок пасічника, що тинявся серед старих яблунь. — Люди мовчазні зазвичай щось приховують.

— Що він може приховувати? — запитав Іван, щільно стискаючи свій зошит. — Може, він тримає там Галю… у якомусь потайному бджолярському підвалі?

— Іване, ТИ ДУРНИК! — щиро вторували йому всі троє. І навіть Бублик, що тихо ряпнув поруч, мовляв, «і ти про що?».

— Чекайте ж! — Іван не здавався. — У нього ж бджоли величезні! Я одного разу бачив, як одна з них залетіла в клас — вчителька біології цілий урок не виходила з учительської!

— Це звичайні бджоли, — спокійно пояснив Тимко. — Просто якщо їх не чіпати, вони в тебе за спиною не з’являються!

— Така вже логіка… — пробурмотіла Соломія, закочуючи очі. — Годі фантазій, рушаймо, поки наш детективний клуб не розвалився через пасіку й НЛО.

Будинок пасічника Степана стояв трохи осторонь, за старим садом, де колись ходили легенди:

• Двоголове теля, яке насправді було двома зовсім звичайними телятами, що сплітали боки на годівниці, — але про це ніхто більше не зауважував.

• НЛО над садом, що, за словами діда Петра, нагадувало «великий капелюх, що летить проти вітру» — хоча, може, то був лише блиск надцупленого алюмінієвого вефіра.

Діти рушили поволі, ніби в місячному сяйві, хоча сонце вже встигло зігріти ранкове повітря. Вулики гуділи так, наче передавали одне одному якийсь секрет, а запах меду солодкою хмарою обволікав їх, змішуючись із тріском сухого листя.

На лавці перед хатиною сидів сам пасічник Степан. Його обличчя було суворе, наче вирізьблене з дуба, а плечі гордо тягли важкий піджак із тими самими срібними ґудзиками. Він неквапливо потяг мед із чашки, дивлячись у далечінь очима, які бачили набагато більше, ніж розповідали дітям.

Бублик зупинився за кілька кроків, сів навпочіпки, облизав лапу й кинув погляд:

“Ваш хід, друзі. Я вже знаю більше, ніж можу сказати.”

Слідопити обмінялися поглядами — тепер їм залишалося лише вирішити, чи варто відкривати картки відразу, чи ще трохи почекати, поки пасічник не розсекретить сам свою таємницю.

Від Операції «Піджак і Пасіка» залежало більше, ніж вони могли собі уявити: наснилося, що наступна підказка була зовсім поруч, прихована серед маток бджіл і сот меду. А може — в тихому шепоті самого пасічника Степана.