16. Бублик веде на слід

Слідопити тихо ступили до того місця біля хліва, де вчора Бублик запалено водив носиком по землі, неначе вишукував не просто сліди — а велику таємницю.

— Ось тут саме! — прошепотів Максим, нагнувшись і обережно торкнувшись прохолодної трави. Його очі світилися серйозністю, а під очима ще припухло від раннього підйому.

— Хмм… — задумливо примружився Тимко, принюхуючись. — Може, це просто запах риб’ячих кісток? Дід Петро вчора рибалив біля криниці.

— Ти бачив Бублика? — суворо подивився на друга Максим. — Він не нюхає кістки. Він вишукує сліди чогось справді важливого.

— Ну гаразд… — зітхнув Тимко. — Що ми шукаємо?

— Щось незвичайне, — коротко відповів Максим, і це слово повисло між ними, як метелик над квіткою.

Усі пригнулися до землі й почали обережно просувати очима від одного куща до іншого. Навіть Іван, який зазвичай захоплено мріяв про інопланетні сценарії, був сьогодні справжнім серйозним спостерігачем.

Раптом Іван зупинився, нахилився і підняв у руці брудний клаптик тканини:

— Дивіться! Від когось упало? — його голос тремтів від хвилювання.

Максим мигцем підбіг, взяв клаптик до рук і провів по ньому пальцями:

— Схоже на рукавицю… чи шматок старих штанів, — мовив він зосереджено. — Та чому Бублик на це звернув увагу?

Соломія широко розплющила очі:

— То ж це доказ! Може, злочинець рвонувся від нас?

Кіт Бублик сидів неподалік, мов стародавній сфінкс. Його погляд був холодний і проникливий. Максим підніс клаптик тканини до носика кота:

— Що скажеш, друже?

Бублик зневажливо зморщив ніс, гаркнув тихенько й впевнено відвернувся хвостом.

— Він ігнорує цю річ, — м’яко констатувала Соломія. — Значить, це не головне.

— Тоді що ж йому по-справжньому цікаво? — запитав Іван, оглядаючи тонкі ниточки тканини.

Раптом Тимко, який усе це час стрибав між кущиками в пошуках сухариків, примружився й вказав на м’який ґрунт:

— А от що! — вигукнув він і підбіг.

Усі обережно нахилилися — і побачили, як на сонці наче засяяло маленьке металеве кружальце.

— Це що за блиск? — прошепотіла Соломія, простягнувши руку.

Вона витягла з землі крихітний залізний ключ із важливим дзвіночком на ланцюжку, який ще приємно підвівся й задзенькав у її долоні.

— Оце саме! — Серйозно вигукнув Максим. — Бублик це винюхав — значить, ключ дуже важливий. Він не зацікавився шматком тканини, але цей ключ — інша справа.

Кіт, ніби задоволений, повільно вийшов із тіні, обережно обнюхав ключ і знову завмер.

— Отож, це наш доказ, — сказав Максим, записуючи у блокнот. — Ігноруємо все інше — працюємо з цим.

Слідопити обмінялися збудженими поглядами. Попереду їх чекала ще одна підказка, яку відкрив цей маленький, але таємничий ключ. А Бублик уже гордовито повернувся до хліва — очевидно, він знав, куди рушити далі.

Так починався новий етап розслідування: перший ключ до скрині Таємниці зниклої Галі було знайдено.