15. Пробудження команди

Наступного ранку село Шпилі прокинулося під знайомі звуки: скрип старих воріт розливався по вулиці, мов крик старого дерева, трактори ревіли, ніби азартні глядачі на ярмарку, а з-під курника лунало невпевнене «курли-курли», яке сперечалося з бабиним голосом:

— Ти ж казав, що зробиш учора! — доносилося це гідне хору з подвір’я баби Варвари, де її чоловік уже давно злився з лавкою й майже став частиною ділянки.

Та не всі прокидалися від цього симфонічногоранку: четверо молодих слідопитів відчинили очі з однією єдиною думкою — дізнатися, що саме винюхав кіт Бублик біля хліва.

План був простим, як селянський борщ, але виваженим:

- Ігнорувати будь-які фантазії Івана про прибульців.

- Знайти те, що так зацікавило кота.

- Якщо зустрінуть щось дивне чи моторошне — зберігати спокій навіть тоді, коли всередині кричить «ААААА!».

Максим встав найраніше. Він вважав, що йому, як справжньому детективу, потрібно бути бодай на двадцять хвилин раніше, ніж прокидається сонце або… ніж злочинець.

Іван же, схоже, принципово не хотів прокидатися. Він проспав аж до того моменту, коли Максим рвонув його за пляс, вигукуючи:

— Вставай, або Бублик сам розкриє справу і не поділиться з тобою жодним шматочком слави!

Тимко прокинувся тільки з третьої спроби. Для цього довелося не лише трохи погрожувати йому «без сніданку», а й добряче підкупити: шматочком пирога (бо хто ж відмовиться від пирога?) та обіцянкою, що якщо вони стануть досить хоробрими, він першим стрибне з сараю.

А Соломія? Вона вже зібралася задовго до всіх. Стояла під парканом із блокнотом у руках, олівцем за вухом і таким поглядом, що навіть опудало на городі здалося б їй винним у всіх можливих таємницях.

— Де ви так довго? — запитала вона, але не відводила погляду від своїх нотаток.

— Тимко не хотів прокидатися, — невпевнено відповів Максим, натягуючи на голову свою «детективну» кепку.

— Я не міг вставати, бо… готувався до справи! — гордо виправдався Тимко.

— Готувався? — Соломія підняла одну брову. — Що ти там готував? Нову колекцію піратських хустин?

— Ні… — Тимко почухав голову. — Я просто… досипав.

— Досипав? — Соломія розсміялася. — Досипав ти ще тоді, коли був немовлям!

Тимко тільки зітхнув, мов здався, і почав шукати сухарики серед трави.

— Годі балачок, — сказав Максим і показав рукою на ранкове небо, що вже розфарбовувалося в ніжно-рожеві кольори. — До справи!

Перші проміні сонця лише торкнулися черепичної покрівлі, коли слідопити рушили до хліва. Де, за всіма ознаками, ще зранку сидів Бублик — високий, гордовитий, із блискучими очима, що спостерігали за світом із висоти даху сараю.

— Ну що ж, малі детективи, — наче прошепотів він їм крізь тишу, — чи готові ви дізнатися правду?

Із цим таємничим викликом вони й рушили вперед: крокували стежкою між веселих осокорів, минаючи м’які килими моху та залишені кимось ямки, які колись могли бути схованками, а тепер — виглядали просто як маленькі воронки.

Попереду їх чекав хлів. А там — сліди, які привели сюди Бублика. І, можливо, нарешті відповідь на найбільшу загадку Шпилів: де зникла корова Галя, і що сталося минулої ночі біля старої дерев’яної споруди?

Сонце піднімалося все вище, а серця хлопців билися швидше. Бо справжнє розслідування починалося саме з ранкової тиші, крапель роси й несподіваної тіні великого кота, що спостерігав за ними зверху.