14. Іванова теорія

Вечір поволі опускався на село, і тепле помаранчеве світло розтікалося по дахах, ніби розливши банку акварелі. Тимко зітхнув і тихо спитав:

— Отже, що тепер?

Максим зібрав докупи всі свої нотатки й думки, ніби розкидані шкарпетки, акуратно загорнув блокнот і спокійно відповів:

— Далі — версія Івана.

Соломія ледве підняла голову, в її очах заблищала іскра передчуття чогось … дивовижного.

Іван підвів погляд до неба, де перша зоря тихенько мигтіла у вечірній імлі:

— Вирішив, що може… прибульці? — сказав він так, ніби це було зовсім буденне пояснення. — У книжці «Таємниці Всесвіту» є глава про телепортацію тварин. Може, вони забрали нашу Галю на іншу планету!

Соломія міцно стисла блокнот лапками:

— Я відмовляюся це вірити, — тихо виплюнула вона слова, перераховуючи у голові варіанти більш правдоподібного викрадення, — але мушу записати.

— Не дарма ти назвала цю колонку «Версії, у які я не вірю, але мушу записати», — підморгнув Іван і вже тягнувся за черговим пиріжком.

— Максиме, — звернулася до нього Соломія, — ти ж не насправді серйозно?

Максим замислено подивився в зоряне небо:

— Якщо Галя не втекла і її не вкрали по-людськи… може, дійсно прибульці?

В повітрі запанувала тиша така глибока, що навіть жаба з-під куща зупинила свій вечірній концерт. Усі четверо — з сумішшю втоми, азарту й тихої іскри невгамовної допитливості в очах — уважно прислухалися до власних думок.

Іван серйозно придивився до зірок, нібито намагався віднайти серед них транспортну систему галактики. Тим часом Соломія взялася креслити в блокноті нову таблицю з написом «Остаточні варіанти (якщо прибульці не допомагають)». Тимко, не стримуючи апетиту, вже підбирався до третього пиріжка.

Максим мовив:

— А може, це було щось інше? Я маю на увазі… не прибульці й не люди…

У ту хвилину, на обніжку старої лавки, у напівтемряві з’явився Бублик. Його очі, мов два жовті ліхтарики, підхвильовані промінчиками заходу сонця, блиснули — і він повільно підняв голову, глянув на зорі, немов читав їхню таємну мову. Потім, не відриваючись від зоряного неба, повернув погляд на дітей і, схоже, промурмотів:

«Ні, не прибульці. Але десь тут близько…»

Друзі обмінялися поглядами. Адже, коли навіть кіт із надприродною інтуїцією натякає на щось таємниче, це варто взяти до уваги.

Наступного ранку, разом із першим співом півня, вони рушать на пошуки нових слідів. І, попри всі курйозні припущення й фантастичні версії, в їхніх серцях жевріла надія: правда завжди знаходитиметься там, де її найменше чекають.

Бо справжня пригода з Таємницею зниклої Галі тільки-но розпочалася.