11. Ліс

Максим урочисто зоскочив на велику колоду, що слугувала їм табуретом упродовж усіх попередніх розмов. Він розпрямив плечі, склав руки на грудях і виніс підборіддя трохи вгору — так, як справжній стратег, який щойно вирішив найважливіше завдання свого життя. Його обличчя ніби замерзло в урочистому виразі, подібно до фотографії у паспорті, але ще серйозніше.

Довкола панувала глибока тиша. Лише брижчав легкий вітерець у високих осокорах, а в повітрі пахло хвоєю і вологим мохом. Тимко, який до останнього жував сухарика, нарешті принишк, затамувавши подих. Іван притиснув до грудей свій блокнот, готуючись записати будь-яке слово Максима, а Соломія зосереджено дивилася йому в очі.

— Завтра зранку ми йдемо… у ліс, — голос Максима лунав урочисто й упевнено, ніби він виголошував гасло сміливців.

Тиша здавалася ще важчою від самого рішення. Аж раптом вибухнув голос Тимка:

— У ЛІС?! — і звучало це так, наче він побачив у лісі живого дракона чи гігантського пацюка. Жулик з сусіднього подвір’я одразу ж підхопив цей вигук гучним гавкотом.

— Саме туди, — спокійно відповів Максим, ніби й не помітив голосної реакції. — Вночі ми чули стук коліс, що їхали саме в ту сторону. Якщо це не викрадачі, отже, це була наша Галя. Всі сліди ведуть у гущавину дерев.

Іван, схвильовано стискаючи ручку, прошепотів:

— А якщо там… маніяк? Може, не корова, а справжня катастрофа нас чекає серед сосон?

— А якщо там ведмеді? — підхопив Тимко такий же шепіт, ніби боячись, що навіть пеньки лісові можуть ожити й напасти.

Іван не відставав:

— А може, там привид тієї старої бабусі, що жила в самотній хатині? Його зупинити вже ніхто не може!

— Іване, — одночасно вигукнули всі четверо, — ТИ ДУРНИК! — і в їхніх голосах чулась легка усмішка: вони звикли до непередбачуваних фантазій товариша.

Максим мирно закрив блокнот — це був жест офіційного закриття підготовки до експедиції. Він упевнено підвівся, і його тінь витяглася на землю, мов запрошення:

— Зі світанком рушаємо в ліс. Доки роса не змела сліди Галі.

— А що ми там знайдемо? — тихо спитав Іван, дивлячись крізь гілки на м’який рожевий світанок.

Максим кинув погляд на Бублика. Кіт, здається, точно знав відповідь: він сидів на межі світла й тіні, погляд його був нечітким, але проникливим. Раптом Бублик підвівся, зробив кілька впевнених кроків уперед і зупинився — він ніби вказав дорогу.

— Він знає шлях, — тихо промовив Максим. — Тож рушаємо за ним. Не лише за коровою… за пригодою. За правдою.

Друзі відійшли від колоди й зібрали свої блокноти, мотузки, гілки-ста́вці та вагомі запаси сухариків. Зі сходом нового дня вони мали перетнути поріг дому й вперше вирушити туди, де відповіді ховалися між могутніми стовбурами лісових дерев.