10. Куди могла податися Галя?

Максим, Соломія, Тимко та Іван зібралися навколо розмальованої серветки-карти села, покладаючи на неї надію.

— Якщо Галя втекла сама, то куди вона могла податися? — почала Соломія, притиснувши карту до грудей.

— До річки! — влучно підказав Іван, уявляючи корову, яка сидить на березі й мирно п’є воду.

— А до школи? — буркнув Тимко. — Може, вирішила вчитися й стати вчителем… чи хоча б завгоспом!

— Чи до клубу — там же сьогодні кіно, — підхопив Іван із надією в голосі.

— Або на базар, — вставився Максим. — Може, Галя мріє стати селянською підприємницею?

— Підприємниця-корова? — посміхнулася Соломія. — У нас у селі ніхто її не бачив. І навіть дід Петро, який знає кожен кущ, сказав: «Жодної корови на вулицях не помічав».

— Можливо, — задумливо сказав Іван, — вони просто мовчать. Хтось у селі точно щось приховує…

Тимко казково похрустів сухариком:

— Або ж Галя вже давно за межами Шпилів. Ми запізнилися!

Усі завмерли. Тиша розтяглася, мов мотузка на стодолі.

— Що далі? — нарешті запитав Іван, лагідно погладивши свій зошит.

Максим підняв погляд і вирішив:

— Значить, шукаємо там, де її точно не мало бути.

— Наприклад? — перехопив Тимко.

— За межами карти й здорового глузду, — відповів Максим, вказавши рукою в далечінь. — Річка, поля, ліс… Сліди лишаться скрізь, куди вона йшла.

Соломія кивнула:

— Спочатку всі дороги з села: струмок, головна стежка, закинуті городи. А вже потім — місто чи ліс.

У цей момент кіт Бублик, що дрімав поруч, раптом підвів голову. Його вуха звузилися, а очі зосереджено спрямувалися на стару зарослу стежку за городами.

— Мабуть, він теж вирахував напрям! — прошепотів Тимко.

— Тоді рушаємо за ним, — твердо сказав Максим.

Діти підвелися, перестроїлися в колону — і, слідом за котом-детективом, рушили за межі Шпилів.

Попереду була дорога, якої ще ніхто не торував. І вони знали: справжня пригода лише починається.