7. Перша зустріч

Хвіртка зі скрипом відчинилася — і на порозі з’явилася вона: баба Варвара, справжня легенда села. У чорному фартусі, ніби нічого зайвого не хочеться показувати, з хусткою, зав’язаною так туго, що навіть вітер її обминав, наче страшенну таємницю. За спиною в неї стояла метла — не проста, а символ суворої сільської дисципліни.

— Чого приперлися, шпигуни?! — хрипко прогукала Варвара, і голос її лунав, мов старий гучномовець.

Максим зробив крок уперед, намагаючись зберегти спокій:

— Ми… ми про Галю…

— А що з Галею? — запитала баба Варвара, дивлячись на них пильніше, ніж поліція під ковпаком.

— Зникла корова… — прошепотів Іван, розкриваючи блокнот і перевіряючи, чи не загубила він уже всі підказки.

Баба Варвара прищурилася, і на її обличчі з’явився знайомий вираз: якби ви кидали лушпиння через паркан, вона б точно так само вас розсердилась.

— Та я ще вчора знала, що так буде, — сказала вона спокійно.

Діти приголомшено обмінялися поглядами.

— Але хто? — запитав Максим. — Хто вивіз нашу Галю?

Варвара глибоко зітхнула, ніби потяглася до невидимого годинника на стіні, а потім чітко спитала:

— Ви нічого не чули вночі?

— Ні, — одночасно промовили четверо.

— А я чула віз, — тихо, але виразно заговорила баба Варвара. — Між другою і третьою годиною. Колеса старі, дерев’яні, стукотіли так, що я аж прокинулась.

— Куди він їхав? — затремтів Тимко.

— До лісу, — лаконічно відповіла вона.

У дворі запала така тиша, що здавалося, навіть мухи завмерли на місці.

— У ліс? — перепитав Іван, ледве стримуючи подих.

— Самі дивіться, хто там — — махнула вона в бік лісу, ніби від неї йшло останнє світло розгадки.

Діти розгублено подивилися одне на одного. Ще мить — і баба Варвара, мов тінь, зникла за рогом хати, лишивши по собі тільки приглушений скрип хвіртки й величезну загадку.

Підійнявши погляди до тьмяного ранкового неба, друзі зрозуміли: тепер їхній шлях лежить у гущавину лісу, де чекають нові підказки й перші сліди пригоди.